Павел Загребельный - Неложними устами

І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі…

Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: «Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені… Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно».

У середу 27 лютого. «Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері… Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам'яна людина. Плачу».

Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м'яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети «Рада». Звук заліза. Терція. Згодом прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.

Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:

«В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта».

Там стояло:

«Отпущено из

Находящ. въ

По требованию №

Кол. ф. Цепа руб. к.

Сдал

Принял С указ. должности

Заведующий учреждением».

Світова війна, революція, громадянська війна, хитався світ — не до паперу було. 20 квітня 1919 року Поет записав (на тому ж таки бланку фронтової накладної): «Багато чого крав я на своєму віку. Але чи не найбільше — білого паперу.

На цьому кохана написала таке страшне останнє слово». Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже «кохана».

Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи. «Споглядання природи»…

Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музику, своє Сонце. Ой не крийся, природо, не крийся…

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…

О, милий друже, — знов недуже, —

О, любий брате, — розіп'яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той, ячить.

Закучерявилися хмари…

Це — про своє зболене серце недуже, але й про світ безмежний і прекрасний. А тоді — про неї:

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, — у моїй душі! —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

Через сорок років прийде тонкий знавець музики вірша і напише про ці рядки:

«Точне внутрішнє римування в першому вірші («О, милий друже, — знов недуже, — о, любий брате, — розіп'яте…») створює враження своєрідного музичною супроводу, яким доповнюється основна тема вірша. Вірш ніби злітає вгору на крилах музики, його хочеться співати, і кожен рядок в ньому лунає, живою мелодією. А прочитайте вголос наспівом, як того вимагає характер віршування, другу строфу, — хіба ви не відчуваєте, як звучать у ній, то розходячись, то переплітаючись, дві самостійні музичні «мелодії». Фразна єдність, що становить перші два рядки катрена, з надзвичайною віртуозністю побудована так, що другі, післяцезурні половини кожного рядка, входячи в «звичайні» інтонаційно-змістові куски («Подивилась ясно — заспівали скрипки»), одночасно утворюють «по вертикалі» другу змістову групу («Заспівали скрипки… у моїй душі»), яка у вигляді цільної, завершеної фрази і стає останнім рядком катрена. Відносну інтонаційно-змістову самостійність мають також і перші половини рядків, які теж читаються «по вертикалі», що особливо добре видно у другій строфі вірша («Знав я, знав: навіки… більше не побачу»). Одночасне «ведення» і розвиток різних змістових груп при багатій звуковій інструментовці вірша створює враження тонкої хорової поліфонії, що повністю виправдано і головним образом вірша — «співом скрипок», з яким порівнюється прощальний погляд коханої, і всім задумом автора — передати настрій, душевну «музику» сумної розлуки закоханих. Прекрасний сам по собі образ — прощальний погляд коханої, як спів скрипки — доповнюється і розвивається всією композицією вірша, яка створює майже повну ілюзію того, що перед нами виконується музикальна п'єса». (Л. Новиченко. Поезія і революція. Київ, 1956, с. 35).