Павел Загребельный - Неложними устами

Ніжно звучало ніжно-несміливе аріозо скрипочки:

Леліє, віє, ласковіє,

Тремтить, неначе сон.

(«Сонячні кларнет»)

Спогад з майбутнього.

Через чверть століття в книжці «Сталь і ніжність» Поет напише:

Без кінця воно тоді,

Без кінця прощалося.

Пахли нам кущі бузові,

Ледве мріли бірюзові —

Тінь, тінь, тінь, тінь,

Й трохи розвиднялося.

……………………………

Й ми розстались, розійшлись, —

Чи то, може, снилося?

А я думкою літаю,

В молодих літах витаю, —

Так, так, так, так,

Так-бо захотілося.

Так він поїхав — і назавжди. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була вона коли-небудь чи йому приснилося?

Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри. «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка».

Читав і перечитував і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв і небес…

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги…

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги.

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю,

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо… шепіт гаю.

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив…

(«Сонячні кларнети»)

Спогад з майбутнього. 21 травня 1941 року в Дарницькому клубі вагоноремонтного заводу відбувся вечір, присвячений творчості П. Г. Тичини. Серед безлічі запитань пролунало: «Чому у вас було «Панно Інно», а пізніше надруковано «Ніжна Інно»?

Поег відповів: «Чому не даєте нам права переробити, поліпшити свої твори? Блок переробляв, інші переробляли. Інна —.вчителька з Борисполя. До речі, вона померла».

Відповідь навіть великого поета не завжди переконує. Але смерть перекопує завжди.

Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов'ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання: одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:

Ми — тлі закон священнодійний,

Ми всі в тривогах панахид.

Наш вид натхненно-мелодійний,

Як твій, о земле-мати, вид.

То в смутку ми, як дим кадильний,

То ми цвітем, як цвіт-огонь!

Мотив таїться надмогильний

В молебні стулених долонь.

(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/

Той свій давній вірш Поет обписав олівчиком уже в 36-му році:

«Написано коли? Хто зна коли. В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки.

Вечір. Діти галасають у дворі під вікном. А нехай га-ла-сають. Молодці!»

Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. «Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили».

І ще такий самий довгастий аркушик і рукою Поета:

Там чути дзвін в бору ялин

Над озером, де трухне млин:

Проклін мерцям!

Ізнов ти сам, все сам та сам,

Нема з ким розцвісти устам —

Проклін, проклін. і

Там чути спів осокорів,

Надгробний болісний мотив, —

То спів «прощай!»

О, не співай, о, не ридай:

Моє намисто гине вкрай

Минулих днів.

(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)