Павел Загребельный - Неложними устами

— Що ви там бурмочете, Тичинко?

— Народженого, — сказав він. — Я народжений. Може, самим тільки поглядом вашим, Наталко.

І строга бестужевка, ставши Весною, крутнулася пустотливо на високім підборі, аж довга сукня пішла дзвоном довкола її струнких ніг, і чмокнула його в щоку, ледь доторкнулася Йому до щоки, мов зірка променем, як шовк, як пелюстка яблунева.

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясиосоколово,

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

(«Сонячні кларнети»)

Це було тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів…

Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,

Що можуть дати

Карі,

Сірі,

Блакитні.

(«Замість сонетів і октав»}

Вечорами часто чаювали у Володимира Івановича. Самійленко, невисокий, кругловидий, завжди усміхнений, завжди привітний, стріпував своїм чорно-сивим (сивенький, сивенький!), ще доволі буйним чубом, закликаючи собі в спільники Наталю, наступав на Тичину:

— Пане Павле, бачимо в вашій особі надію!

— Що ви, що ви, Володимире Івановичу! — лякливо щулився Тичина.

— І не просту надію, а велику! Правду я кажу, панно Наталю?

— Свята правда, Володимире Івановичу.

— Та ви обоє глузуєте з мене! — пробував гніватися Тичина, але в нього це ніяк не виходило. — Скільки вже тих надій… Он ваша чернігівська громада — чого тільки не фантазувала…

— От, от, фантазувала!.. Збиралися па збіговиська, грали на фортеп'яно, співали «Орися ж ти, моя пиво» — та й по всьому! А яких там лиш дурнів не було! Один під Шевченка все. І лисина, і вуса, і галстук, і навіть сурдут, а як про вкраїнське заговорить, то все на євангеліє. Мовляв, євангеліє в Росії на сімдесят мов і наріч перекладено, а українського перекладу немає. Зате, мовляв, пхають простонароддю книжечки, як ото «Бабушка Марфа, или За богом молитва, а за царем служба не пропадет». А другий сікався до всіх, що квітка не українське слово, треба, мовляв, вживати «квіт», бо ж Мазепа писав Кочубеївні «Квіте мій рожевий».

Отак на дрібниці й розтрачували всі сила. А силу треба кидати на велике. Так я кажу, панно Наталю?

— Істинно.

— Але! — піднімав значуще пальця Самійленко. — Але, пане Павле! Щоб справдилися надії, треба ще багато до них додати. Шо ж саме? Талаит? Він у вас є. Не мені це казати — сказано людьми аж он якими! Свідомість своїх сил теж відчуваєте. Тепер треба набувати (і набувати, авжеж!) хорошу літературну освіту і обумовлену нею культурність сприйняття, орієнтованість у поетичній техніці, без чого поет — ніякий не поет. А тому я невтомно закликаю: читайте французів, пане Павле!

Тичина ніяково сміявся.

— Хіба ж я що? Але ту французьку антологію, що ви подарували мені ще в Чернігові, у мене вкрали в комерційному інституті.

— Чули? Комерсанти крадуть антології! Я здогадувався, що так воно буде, тому затягнув пана Павла в свої добрянські дебрі, щоб він тут під моїм оком поштудіював французів. Панно Наталю, ви маєте мені помогти.

Тичина непомітно моргав Наталі, переманюючи її в свої спільники. Вона вже знала цю гру, лащилася до Самійленка:

— Володимире Івановичу, французи — французами, а ми просили б вас що-небудь своє…

— Моє? Тобто як?

— Розуміється ж, прочитати.

— Читати вам свої поезії? Що ж я можу вам читати? Хіба вас тепер чимось здивуєш?

Тичина аж підстрибував:

— А «Истинно-русские заслуги» з отим «Зате так мало в нас небитих і конституції нема!»

— Ет. Фейлетончик!

— Тоді «Цар Горох!» — це вже обоє: Павло і Наталя.

Самійленко супився, читати не хотів, казав, що вже й забув того Беранже, бо коли ж воно перекладалося — двадцять з чимось років тому! Але ж сам агітував за французів, то має читати:

Колись був добрий цар Горох,

В історії незнаний.

Без слави добре спав за трьох,

Немов простий підданий.

Замість корони тільки й мав

Ту шапочку, що надівав,

Як спав. Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох!

Який був добрий цар Горох!

Ох, ох!

— Та вже коли читати, то маю вам нагадати з своєї «Людськості». Ось це:

Найкращі пориви, гарячі почуття

Розсікли ми ножем холодним міркування,

І склали ми сой розмірене життя

Без глибини думок, без сили поривання.

Цього слід лякатися найбільше!

Була вже пізня ніч, коли Павло проводив Наталю від свого дому до її дому. Попід липами, що вже шелестіли весняним листям, тулячись попід глухими дерев'яними парканами, вгадуючи протоптану в піску стежечку через темний сільський майдан, обставлений казенними будівлями, щулячись од дерев'яного звуку сторожового калатайла і розпачливих викриків сича десь у поблизькому лісі за Немильною. Наталя прихилилася до Павла од того крику.