Павел Загребельный - Неложними устами

— Неначе дитина абощо.

Він мовчки ховав її під свою розмахайку.

— Боже, це вже, мабуть, глупа піч! Пане Павле, знаєте що? Давайте не турбувати мою господиню, а заліземо до моєї кімнати через вікно.

— У вікно? Як же?

— Я вам покажу. Згода?

Вони були злодіями, змовниками, зрадниками. Зрадниками кого, чого? Не світили свічки, намагалися ні стукнути, ні шелеснути, ні навіть дихати. Їм кортіло говорити, і вони пробували вимовити бодай слово, але щоразу клали одне одному пальця на уста. Запечатували.

Передсвітанкові тумани накочувалися з лісів, десь за туманами тужливо курликали журавлі, що, мабуть, заблукали в темному просторі, а ці двоє тулилися одне до одного, мов двоє замерзлих журавленяток, і грілися одне від одного, ставало їм тепліше і в душах, і на цьому світі. І гамували свій сердечний пал короткою обладою. Чи ж гамували?

— Зоставайся, ніч настала,

Все в тумані-молоці. —

Спать мене поклала Тала

На дівочій руці.

Щось питає, обіймає —

Чисте, біле, молоде.

І світає й не світає.

Тільки ранок не йде.

Ой ти, ранку, любий сойку,

Треті півні голосні!

Взяв дівчину-беззаконку

На двадцятій весні.

Встала Тала в білій льолі:

— Ну, приходь же, жду вночі, - За вікном шумлять тополі, Журавлині ключі.

Поет писав цього вірша через півроку після тої ночі. Але не друкував до самої смерті. (Вірш опубліковано в посмертній книжці Тичини 1970 р. «В серці у моїм). Бо цей вірш, як і все з ним пов'язане, лишився для поета святинею.

На жаль, святиням судилося життя найнеспокійніше. Біля кожної святині стирчить бовдур з указкою в руках і занудливо пояснює: «Оце на вгороді бузина, а оце — у Києві дядько».

Вона: Мені здається: десь у Тихому океані запалиться сірник — і ти відчуєш його зблиск своєю душею. Зблиск і тепло.

Він: Я відчуваю тільки твого душу. І коли ти поряд, і коли проходиш повз мене, і коли віддаляєшся.

Вона: Ти ще не знаєш, як подобається людям твоя усмішка. Бо їй усміхаєшся просто від безмежної доброти своєї. Як ангел. А світ же такий жорстокий, нема в ньому ні добра, ні милосердя. Ти принесеш у цей світ багато доброти і краси.

Він: Та звідки ж? Хто я такий?

Вона: Ти сам ще не знаєш і ніхто не знає. Але я відчуваю це. Як? Хіба про це розкажеш? Спитай у поля, спитай у неба, спитай У сонця, спитай у вітру. Я благословляю тебе на велике! Ти, як сип божий, маєш сповнити предначертано.

Він: Я тільки сип бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх — тринадцятеро. Я — посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина. Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександр, Наталка, Сергій. А я — посередині.

Вона: Ти посередині, мов та зоря.

Він ховав очі. Тільки переблиск поглядів — і вона ловила ті миті, коли він дивився па неї. Всі дівчата світу мріяли б про такі погляди! Тоді говорили вже й не своє, повторювали слова з старовинної повісті про двох закоханих і не хотіли знати більше ніяких слів.

Він: Мила, коли маю тебе коло себе, чого мені ще треба? Коли і всі світи були з нами, бачив би тільки тебе.

«…мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сипи для польоту».

Але відлетів він…

А вдень на сільській однокінній підводі прикотив з Чернігова його незрадливий товариш і друг Василь Елланський, або Маркіз Попелястий, як сам він себе любив називати, і загукав до Тичини:

— Пане Павле, анумо знову віршувать! Шляхи протряхли, птахи позліталися, земля дихає, статистика жде!..

Невтомний Василь знов знайшов їм заробіток в земстві, не питав навіть Тичину про здоров'я, так, ніби вірив, що в літніх мандрах по чернігівській землі зникнуть рештки його хворощів.

— То як? їдемо?

Наталя сказала йому:

— Їдь.

— А ти ж? — злякався він. — І як же ми?

— Тобі треба — їдь. Про мене не турбуйся. Напишу тобі.

— В мене й пристанища в Києві нема.

— Напишу в інститут або через Інну Коновал.

Сама ж знов думала словами з «Лялечки»: «Вона не вірить, що добіжить, і посилає поперед свою душу». Хай душа її надихне його па велике! Бо він належить до тих, ради кого можна» й слід приносити жертви, хоч і найбільші. А вона й жертви не приносила ніякої, а принесла найцінніший свій дар. І благословення на велич.

На тлі розложистого staccato і лагідного legato кларнета

Думами, думами —

Наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий.»