Павел Загребельный - Неложними устами

Поки він несміливо брязкав цюрочкою умивальника, вона стала поряд, тримаючи чистий рушничок.

— Давайте я вам витру. Знаєте як? Кожен палець, ось так. А тепер усю руку, щоб була суха-суха.

— Коли так, — піддаючись їй, сказав він, — тоді дозвольте я поцілую вашу руку.

Вона простягла правицю, але він не взяв.

— Ні, ні, праву всі цілують, а я хочу ліву! І отак-отак, переверніть, я вам поцілую долоньку. Хай це буде моє місце, тут ніхто не цілуватиме.

Вона сміялася і ставала схожою на ясний первоцвіт. А тоді злякалася:

— Ай, а про самовар і забула!

І знов вони ходили і ходили по Добрянці, молоді й чужі для її суворого побуту і вільні-вільні. Тільки від хворощів своїх, мабуть, не могла б ні втекти, ні визволитися, але він забував про свої хворощі при Наталі, вона ж і не згадувала, що приїхала не на практику вчительську, а подихати сосною, щоб зміцнити бодай ті рештки легенів, які ще мала цілі.

Так він і не довідався тоді про її недугу. Бо не сказала.

Чом же не помітив? Чом не відчув?

(Спогад з майбутнього. Через сім років, 27 квітня 1922 року Поет запише в щоденнику: «Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає, чи того, що людина ніколи не вмирає. Чи того, нарешті, що людина нічого не варта. Хоч би й не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім'я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо: родимось, тлієм і цвітем. Отаке в мене було почуття (пригадую зараз), почуття днів за два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і в спину ножа всадить. Що воно таке діялось?»

А перед цим, 9 березня записалося:

«Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…»)

Чому ж не відчув тоді?

Міг би сказати про неї віршами. Коли й не своїми власними, то ось такими;

Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,

Мов китиці калин, рожевієш устами.

Очима темними, мов вереснева ніч, «

Округлістю тьмяних алебастрових пліч,

Ти невідступне скрізь з моїми почуттями,

Проміння слів твоїх стоцвітними вогнями,

Стожарами мені горить у далині…

Не любив холодної неокласики. Не міг так сказати. І не хотів.

Вони були заклопотані собою й світом. Але Наталка не забувала про свою мовби учительську практику і чимдуж намагалася, щоб Павло повірив у ту її вигадку. Бо ж вигадано тільки для нього.

Вона вже зазнайомилася, як тут вчаться діти, і вжахнулася! В класі сорок учнів, а на них — три примірники «Родного слова»! Якого ж педагогічного труда і вміння треба, щоб вести урок читання з цими нещасними трьома книжками! А ще ж виявляється, що на Чернігівщині в кожнім повіті вчать по інших книжках. Те, що в однім вважається обов'язковим, в іншому — допоміжне, і навпаки. Там «Наше Родное» Баранова, «Азбука» Бупакова, «Родное слово» Ушинського, «Зорька» Добровольського, «Книга для чтения» Толстого і теж «Книга для чтения» Водовозова, а там зовсім інші книжки: «Книга для чтения» Паульсона, «Книга для чтения» Баранова, «Зернышко» Лубенця, «Малютка» Корора, «Хрестоматия» Польового, «Доброе слово» Дяченка, «Букварь» Андріяшева. Як же можна вчити і як учитися при такому безладі?

Тут хіба що закон божий вчать по тім самім псалтирю, часослову та євангелію та арифметику по Малініну-Буреніну, а все. інше — страх і жах!

Він сміявся з її жахів:

— А чи знаєте ви, що таке гомілетика? Г'омілії — це послання і писання святих отців. Я мав у семінарії по цій гомілетиці трійку. Пан ректор-коректор гримів па мене: «Тичинін, ти куди наміряєшся заїхати на цій своїй мерзенній трійці?» — «На небо, ваше преподобіє, на небо, а тоді спуститись на землю».

Самовар кипів так заспокійливо, муркотів, як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах…

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло.

Навшпиньках

Підійшов вечір.

Засвітив зорі,

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець,

Ліг.

Коливалося флейтами

Там, де сонце зійшло.

(«Сонячні кларнети»)

Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!