Павел Загребельный - Неложними устами

Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.

Коли ж вийшли «Сонячні кларнети» і серед захоплених голосів пролунало навіть слово «геній», до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!

Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,

Ми сповивали ніч у серпантин цитат,

Признань захованих і явних декламацій.

……………………………………………………….

Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,

Ті легковажні дні, уламки буйних літ,

Простягують золотий, метеоритний слід? —

так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.

Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міф

І «Плуга» вів у сонячні комуни…

Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!

Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:

«Читати більше не буду,

бо вже мені очі вирячились».

«Це мама там, видно, крикає на всю хату».

«— Лідочко, ану, біжимо в ту хату!

— Сам бізий!»

«Ти ще полеж трохи оддохнай».

«Не пахай рибу» (не нюхай себто).

«Сьогодні заметуха» (заметіль).

Сьогодні у нас голодашки» (нічого їсти).

«Я не люблю, коли цхаски» (коли хто чхає).

«Їж кисіль, він смачний і не дуже калюжний» (рідкий).

За звичкою Поет занотовував кожен такий химерний вислів, мабуть і в гадці не маючи, що симпатія до людини приходить навіть такими шляхами і що ця маленька Лідусь через багато років стане його дружиною Лідією Петрівною — хранителькою його пенат і його генія.

Тим часом знов і знов згадував про Наталку. І в книжці «Плуг», де вміщено дивовижної сили тетравірш «Мадонно моя…».

На бедрах, як струнах,

лежить рука.

Здрастуй, дівчинко, —

чия ж ти така?

………………………………

Із ким тепер, в яку годину

молодий відмолодюсь?

Невже ж не раз не помолюсь

за моє кохання, за людину?

(«Плуг»)

І в книжці «Вітер з України», де в «Плачі Ярославни» раптом лунає розпачливе: «Ой, яка пустеля!» і де ота дивовижна «La bella Fornarina»:

Гуляв над Тібром Рафаель

в вечірній час в іюні.

— Се сум, се сон, лелію льо,

льолюні я, льолюні.

І взяв за руку Рафаель,

не мовила ні тона.

Заплакала. А він обняв:

мадонна!

(«Вітер з України»)

А в щоденнику тих років: «Ночами божеволію. Ще буде мені і нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту. Відважної, розумної мадонни не знайду, міщанки й чуть не хочу.

…Бідній Ліді достається. Зразу воно саме собі лягло на ліжко: голова болить. У кухні Катерина Кузьмівна ніяк не вспокоїться — і все за дрібниці. А я давно одклав Пушкіна (сонце зайшло), і враз щось понесло мене в свою кімнату, упав на подушку і заплакав. Ізнов Наталка.

Уже темно. Винесу гасульку Ліді, бо їй же треба до іспиту готуватись. Ліда, вставайте, а то ж ви через мене та й не учитесь (нема третьої гасульки). Ліда: Та ні, йдіть собі пишіть, у вас голова не шумить…

А в мене голова останніми часами шумить по тижню й по півтора. Та тільки натхнення чортзна-куди іде».

«Написав за ці два дні 56 віршів, і ще голова хоч шумить, «La bella Fornarina» без чернетки вийшла. До обіду вірш, і по обіді вірш, і ще ввечері. Напишу, одкрию двері в столову: Ліда, пожалуйте сюди. І Ліда вже біжить, підскакує, садовиться на крісло й сяє: ну, читайте, пушки-друшки!»

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю —

поете, устань!

(«Плуг»)

Про себе ж записав: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки».