Павел Загребельный - Неложними устами

І тут же скаржиться: «Чорт його що в мене за вдача! (Часто каже Ліда: дівчачур!). Після співанки не хотілося додому вертатись: душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозріливий часом. А ще до того на весну: жовтий-жовтий і обідраний, неохайний.» Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити! Жінки я майже не знаю. Хай я з нею розіб'юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь. Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне!»

На станції Київ-2 робітнича капела давала концерт. Соліст Бачинський переплутав слова з «Зеленої ліщиноньки» і «Світи, світи, місяцю», тоді Тичина, який диригував хором, на ходу щось «сочинив» і встиг підказати хористам, а ті, не розгубившись, проспівали. Коли йшли додому, багато говорили про це, захоплювалися своїм диригентом, захоплювалася й молоденька хористочка Ніна, яка тулилася до Тичини, аж її рука опинилася в його руці, і він, розгубившись, крутив та крутіїв її пальці. Тоді якось само собою вийшло, що вони відкололися від гурту і опинилися коло каменя, що лежав біля мосту з цього боку квітникарства. «Може, сядемо?» — несміливо припросив Тичина. Сіли і знов говорили про концерт, тоді перейшли на вірші, і Ніна ніяк не могла зрозуміти, як він може їх писати, та ще й такі ж вірші! «Ну, як? Цього й не скажеш. Я дивлюсь на стіну, а там від рамки вікна — чисто діез. Ставте діези в ключі! А воно ж так просто виходить, що аж соромно, що людям подобається…». Вона була ще така молода, що не вміла погамувати своєї цікавості. «А ви б на мені могли женитися?» — «Гм, гм…» — «І в церкві б стали вінчатися?» — «Таж я удвічі старший! Мені тридцять, а вам — тільки п'ятнадцять! Це ж я вас затримав, а вам од мами попаде!..»

Сам собою вривається в ці роки вірш, написаний в ті ж таки роки, але опублікований тільки по смерті поета:

Мадонни, Ундіни, Гудруни,

Ізольди мої Злотокосі,

Любив я вас тисячу тисяч,

А жінки не знаю ще й досі.

Стрічав я вас тисячу тисяч

І все ж не знаходив по спаю.

В еротику кличуть поети,

А я її знаю й не знаю.

Як бризне ласкавість, як бризне,

Як крикне уява про жінку —

Я довго стою непритомний

В болючім замкнутім завінку.

(«В серці у моїм»)

«Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду» (10 березня 1922 р.).

«Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто» (21 березня 1922 р.).

«Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче» (10 травня 1922 р.).

І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: «Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я…» — і відірвано. А на звороті: «Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання» (25 грудня 1921 р.).

За всіх скажу, за всіх переболію,

я кожен час на звіт іду, на суд.

Глибинами не втану, не змілію,

верхів'ями розкрилено росту.

Ніколи так душа ще не мужала!

Ніколи так що дух не безумів!

О, дух ясний — без яду і без жала —

давно ти снив? — а вже сучасний дій

всього мене обняв, здавив, напружив,

і я встаю, нову вдихаю міць.

Не мрію, ні, повіки я розмружив —

іронія і гордість на лиці.

Іронія…

(«Вітер а України»)

Автор цих безладних писань відчуває іронію вже й на собі. Звідки ці відомості, цитування, посилання? Чому досі ніхто цього не знав — навіть автори книжок про Тичину, «тичинознавці»?

Коли почалася війна, Павло Григорович був у Києві. 14 липня його повідомили, що завтра, тобто 15 липня, він, як і всі академіки, має евакуюватися. Тичина був застуджений, приймав кальцекс. Уся квартира була темна, тільки в музичній кімнаті, де затулено вікна, горіла настільна лампочка, та й та накрита хусткою і камізелькою Павла Григоровича. Сиділи в темряві Павло Григорович, Лідія Петрівна, Катерина Кузьмівна і не вірили, їхати? Але як же? А речі? А рукописи? А книжки? А все? Хтось сказав, що ліміт — два чемодани. Чому два чемодани і що таке ліміт? Мабуть, простіше треба: війна! «Ой не всі з війни додому — Вороний вітер… Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер…»

О першій годині ночі подзвонив Микола Бажан і сказав, що від'їзд за дві години. Автобус повезе на товарну станцію. Тільки тоді Тичина став носити речі. Але які там речі — два чемодани на цілу родину такого поета!