Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Народе, жертво дикого розбою!
Дитино в кігтях зависті й брехні!
Як Єремія, плачу над тобою,
І серце в мене жариться в огні.

Одчай вселився у твоїй країні,
І мирні села оповив пустар.
Сіон твій гордий тужить на руїні,
І Бога твого безчестить дикар.

Варварські орди вщерть заволочили
Твоєю плоттю твій пустий загін
І начинили трупами могили
Та й запивають кровію твій скін.

Мов сірі торси, без душі, без слова,
Сидять прибиті люди по хатах.
В устах їх білих скам’яніла мова,
Й останній огник віри в них потах.

Та там, у грудях, накипає звільна
Важка досада у грізний вулкан.
І підіймаєсь нишком, мимовільно
Зо свого ложа сонний великан…

Народе, жертво лютої недуги,
Що підрубала твій кедровий пень!
Я вірю в силу скритої потуги
І вірю в твого воскресення день!

Нехай розбиті ми, нехай на нашім гробі
Празнує супостат сумний тріумф брехні!
Ми не понизим чол у ганьбах та жалобі.
Наш дух горітиме в пекельному вогні!

Хоча ходитимем у підлій оборожі
І будем волочить важкий тягар заліз —
Та ворог не примкне своїх повік на ложі,
Дарма, що в головах у нього буде кріс.

І не присплять його диявольські тортури,
Що ними схоче він убить запеклий гнів.
Ми будемо в ярмі ходить, як горді тури,
Яким з грізних зіниць б’ють лискавки вогнів.

І хоч обставить нас фалангою шпіонів,
Щоб викрасти нам з серць невимовлену реч,
Буде лякаться нас, як скритих скорпіонів,
І скрізь добачить наш грізний дамоклів меч.

Нехай розбиті ми, нехай на нашім гробі
Празнує супостат сумний тріумф брехні!
Ми не понизим чол у ганьбах та жалобі.
Наш дух горітиме в пекельному вогні!

Прийди, сповита в чар пригаслих рут,
Як день конати буде;
Прийди з устами, наче маків жмут,
Відслони білі груди…
Вколиши душу звуком срібних струн,
В вечірній чар привдійся,
Розжари грудь кривавим блиском лун
Та й… з мрією розвійся!

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, —
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, —
Як білі квіти, що на грудях в’яли…
Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, —
В твої промінні очі все глядіти,
Під подихом твоїм в нестямнім шалі мліти
І в’янути, як квіти ті конали…

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,
Як жалко твій спів линув вдаль,
Неначе закляти хотів в свої звуки
Весь біль мого серця і жаль…
Ридали всі струни, акорди стогнали,
І серце щеміло в грудях;
Душа виривалась, і руки дрижали,
І сльози блистіли в очах.
Так дико твоєї гри линули звуки,
Мов море розбурханих фаль,
Що рвали з собою все горе розлуки,
Всю тугу, і смуток, і жаль…

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,

І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся на верхах топіль…

Сонце давно вже вснуло над лісами,
Тонули в млі верхів’я синіх гір,
І якась туга мріла понад нами…

Туга, що душі рвала ген до зір
В далекий світ розмріяння, спокою,
В манячий безмір – в незнаний простір…

Тихо було. Повільною ходою
Сходила ніч. Від лісу сумно плив
Посвист вітрів, що скаргою сумною