Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

І впала русалці в сніжні рамена —
З шуми уродилась дівчина ясна!

І з шуму заграла,
Звинулась круг мене,
І так цілувала,
Аж млів я без тями,
А море зелене
Шуміло над нами
Риданням терпінь…

Я гинув у шалі солодких омлінь,
А море шуміло риданням терпінь!

Розплився я в піну
З її лоскотання,
Усточка з рубіну
Мені бальзаміли,
А мрійні зітхання
Мені розлетіли
На срібляний шум!

Не чув я ні тіла, ні серця, ні дум…
Аж прис! – і пропала, як срібляний шум!

І чую: бре море
Безмірним риданням,
Розплакалось горе
До мене і виє
Глухим безталанням,
І темінню криє
Всю землю, як ніч…

Так плаче, заслонює ямини віч —
Душа моя сплямлена, чорна, як ніч!

Україно, рине кров червона,
Як багровий цвіт із твого лона,
Як багровий цвіт —
Зліч у небі всі падучі зорі,
Кілько твоїх душ пропало в морі,
Але де їх слід?!

Кілько їх розсипано по світу,
Кілько в бою впало твого квіту
Чужим на ралець?!
Кілько чинів твоїх з поля слави
Розікрали в тебе круки й ґави
Собі на вінець?!

Кілько сяє в чужім пантеоні
Викоханих в муках в твоїм лоні
Талантів і звізд?!
Кілько поту й сліз твоїх пролитих,
Кілько плаче серць твоїх розбитих
З мурів чужих міст?!

Кілько крові рине в їх теремах
В обріях з рубінів, в діадемах
Із твоїх ребер?!
Кілько сліз ридає в ожереллях,
Видертих зі скарбів в підземеллях
Із твоїх недер?!

Та й пишаються ті круки й ґави
В твоїх перах, граючись, як пави,
З золотих палат.
А ти миєшся в кривавім поті
Серед нужди у тяжкій роботі
В норах темних хат!

А всі скарби, що на тих харцизах,
Колись грали в твоїх княжих ризах
З тронів і святинь,
Аж твій гріх віддав їх на розвалля,
Облювавши насміхом шакала
Князів і княгинь…

Що за слід полишиш ти в орбіті?
Кров твоя безплодна в верховітті
За великий гріх,
Що з ненависті до свого пана
Все пригнешся до якогось хана
Під чужий батіг!

Сотні літ ти заросла бірзіллям,
Аж з могил розквітнула чар-зіллям
Кров, багрова кров,
Що єднає всіх у ріднім краю,
Ставить храм для Бога свого раю —
В творчую любов…

Якби бризнула тим багром з твого лона
Водограєм чинів кров червона
За тисячу літ,
Забагровив би твій слід всі зорі,
Закрасив би до дна хвилі в морі
Наш багровий цвіт!

Ти мене, дівчино люба, не тривож!
Розливається грядками запах рож…
Розцвітає мак червоний, як огень…
Не пройде нам, люба, марно чарів день!

Такі ясні звуки линуть ген в простір,
Піднімаються нам душі – аж до зір.
З очей твоїх радість ллється, як від рож…
Не тривож мене, дівчино, не тривож!

Коли днесь вийду на луги, у поле,
де жито яре тьмиться, зеленіє,
а вітер легкий по загонах віє,
тоді тебе доперва й бачу, доле!

Щойно тоді весь біль, що в серці тліє,
і жаль німий, що в грудях зріс поволі,
окови рве й по довгих днях в неволі,
як олово, паде на всі надії.

Безмежна, сіра туга душу горне,
а глум їдкий над долею глумиться…
незгойний біль, немов сто ран, ятриться,