Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

і чую – йде безсилля непоборне…
Вертаю в дім, вниз вітер жито клонить,
а сум важкий невпинно дзвоном дзвонить.

Нудьгує став… хоч стільки цвітів бачив,
пісень так много чув і щирих, ясних втіх.
…От-от все ковром забуття покриє
холодний білий сніг…

Падуть жмутки… жаль серце огортає:
із давніх мрій що ж лишиться при мені?
Даремно сонце з-поза хмари гляне
на змерзлих хвиль стурбовані гребені…

Ах так! Таж навіть спомини погідні
життя гірке розвіяло-рознесло!..
…У шуварі самітно човен гнеться,
а там – на хвилях – порохнаве весло…

Смеркається… Ярами – ген від бору
йдуть тіні сірі довгими імлами…
Вертають спомини – і душу хору
обсотують таємними нитками…

І сниться сон… Сон хвилі весняної,
гарячий легіт сонячної спеки…
Твої кохані очі фіалкові,
як марево божественне, далеке…

Вишневий сад розцвівся в ясну днину,
барвінок долом стелиться і рута.
Давно загублену знаходимо стежину —
між нами пісня тиха, незабута.

Сердечна пісня… Згодом ніч настане, —
скінчиться мрія, що в ній жаль хороню.
Тепер – здається – чую ще на скрани [36] на скроні
твою кохану, ангельську долоню…

Прийдіть до мене, душі нещасливі,
всі, в кого серце сум гризе і біль, —
я вам сердечну пісню заспіваю,
розвільну пісню наших сірих піль.

Прийдіть до мене, тихі і бездольні,
із горем ваших щирих, теплих сліз, —
безмежних жалів слухати будемо
під гіллями заплаканих беріз.

Прийдіть, що з болем на життя розпутті
даремно ждете давніх снів і мрій, —
я вас до груді щирої пригорну
і мир вам дам – спокій…

Любов’ю туги ваші всі розважу,
зайду до ваших бідних сірих хат —
і на чоло долоню вам положу,
як брат, як брат…

Студентська хата, вечір, смерк, —
На небі ясні зорі…
На сповідь спогадів, думок
Зійшлися душі хворі.

Маляр бездольний, і поет,
Студентка при роялі —
У мовчанці важкій сидять
Без дорікань, без жалів…

Мелянхолійних тонів чар
Пливе кудись – світами —
І відзиваються серця
Далекими думками…

Дрижать у спогадах німих
Невимріяні мрії,
Життям зморожені квітки —
Нарцизи і лелії…

Гадки продумані стають
Видніші, досконалі…
Душа за звуками пливе
Все далі, далі, далі…

В той другий, вимріяний світ
Без сліз і без прокльонів, —
Де лиш нескінчена краса
І музика півтонів…

В такий далекий лине край
Душа від звуків п’яна,
І сниться їй найкраща з мрій,
Найкращий сон – омана…

Ти граєш…
Звуки чарами спливають
В мої зболілі груди.
Так грай же, грай мені, кохана,
А може легше буде…

Скінчилась пісня… та в душі
Все відгомоном грає…
На сіру канву темна ніч
Містичний цвіт кидає…

О, грай, – так, грай мені, кохана,
Хай серце в грудях б’ється…
Погідним чаром цвітів ранніх
Мелодія хай ллється.

Хай в глибині душі озвуться
Чарівні, давні тони —
І хай весна мені присниться,
Поля, луги, затони…

Вечірніх дзвонів плач і жалі
У церкві, на дзвіниці…
Хай сльозами іще заллються
Сумні мої зіниці!

Є смуток, що найкращі душі
В терпінні виробляє —
І той, що всі найкращі мрії
Навіки убиває.

Є біль, що бурею і громом
На душу нашу лине —
І є терпіння довгі, довгі,
Як срібне павутиння.

…Я до життя, до сонця рвався,
Що там на небі сяло…
За щирістю тужив, – потому —
Потому – сил не стало!

Вся молодість моя – це туга,
Що рвала душу мою
За щастям, за життям, за чаром,
За сонцем, за красою!

А нині бачу – буря висить
Над моїм сірим домом…
Гармонія, краса – це мрії,
Все сном було, фантомом.

І натерпівся я в житті моєму,
Перетужив – без міри!
Чергою мрії ясні гасли —
І нині я без віри…

Ти плачеш? Люба, добра!
Я твої сльози бачу!
Кохана!.. Я —
Я вже давно не плачу…

Я стільки сліз пролляв даремних,
А сонця мав так мало…
Не плач, не вернеться сон-мрія,
Минулося, пропало.