Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Любив я сині очі,
горнув в обійми світ,
В душі, немов в руїнах,
все спомином шумить…
З-за сірої опони
підноситься мара,
Сумна, як в катаринці
мельодія стара…

І будиться наново
до сили, до життя,
І ломить білі руки,
і молить забуття!

Гасне день.
Туман долину слонить;
В садах біліє квіт вишень,
Між листям вітер дзвонить.

Прийде ніч,
Така багата в чари.
На небі блисне море свіч,
На землю злинуть мари.

Всне село,
Втомлені втихнуть люди…
А я розпалене чоло
На твої склоню груди…

Я уста
Твої займу в пожари!
Тихо… З піль мряка йде густа,
І ніч розносить чари…

Моя Дзюню, моя роже,
Ти забудеш мене, може,
Ти забудеш, а я ні —
Хтось тебе візьме за жінку
В ярім вінку із барвінку,
Що ж останеться мені?

Я полину у чужину,
На чужині марно згину —
Як не згину, ще бодай
Дрібне листя про весілля,
Чи він дасть, чи ні дозвілля,
Шли мені в далекий край.

А я, Дзюню, моє сонце,
Пішлю тобі волоконце
З далекої сторони,
Волоконце злотом шите,
А сліз перлами покрите,
Не питай, чиї вони!

А я, Дзюню, мій ти раю,
Висхлі квіти позбираю,
Що їх дала ти мені,
Що ти дала, пов’язала
І до серденька прип’яла
Ще колись там – навесні!

Розітру на мак поволі,
Понесу їх в чисте поле,
Понесу в широкий світ —
І по світі їх розсію,
З буйним вітром їх розвію,
Щастя най загине слід!

Моя Дзюню, моя зоре,
Моє щастя, моє горе,
Моя мріє навесні,
Я любив тебе так ревно,
Ти забудеш мене, певно,
Ти забудеш, а я ні!

Забудь мене, мене забудь!
Що нам колись жевріла грудь,
Що серце рвалося колись —
Ми розійшлись!

Ми мали сльози у очах,
Та ми ішли на різний шлях,
Я плакав з горя, але ти
З щасливости!

Тобі зозуля навесні
Кувала, а тепер мені
Вороння крякало сумне —
Забудь мене!

Тихо, тихо море в чайку плеще, ще тихіше буйний вітер шепче… Обіймав я любочку рукою: люлі, люлі, тихо за водою, моя люба спить!

Хвиля чайкою гойдає,
Шум лисніє, море грає:
Люлі-люлі, люлі-люлі,
Моя люба спить!

Тихо, тихо чайка ся колише, а ще тихше біла рожа дише, тільки сміхом море освітила – Ninna-nanna, Lino моя мила, смійся ще у сні!

Чайка черкається хвилі,
Грає піна в сонні скелі:
Ninna-nanna, ninna-nanna,
Смійся ще у сні!..

Тихо, тихо міняться кришталі, ще тихіше грають мої жалі, – грає море, як шовкова ряска… Т ільки щастя, що дівоча ласка, цить, серденько, цить!

Шораз ближче до пристані,
Плач затихне у тумані —
Люлі-люлі, ninna-nanna,
Цить, серденько, цить!

Душа моя біла
З дитини у мене,
Як зірка зоріла,
Як пташка літала
Над море зелене
І сміхом сіяла,
Як мрія у сні!

Аж вздрів я русалку в морській глибині —
І першим риданням заплакав у сні!

Душа злебеділа
До неї від мене
І пала, і сіла,
Як білая мева
На море зелене,
Як мла опалева,
Як хмара сумна!