Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Ти знов ідеш, вістунко муки,
У храм страдальця? Кров холоне,
Душа тремтить. Зловіщі звуки,
Цить! цить! Дарма! Пекельні стогни
В ритмічнім вирі ринуть-ринуть,
А серце ниє, ниє, ниє.
Туман – гроза…
О горе! горе!
Якщо в пустім надрі завиє
Упир сумління! Люта змора
Сверлує душу, наче п’явка,
Та ссе, та ссе, та ссе без краю.

Пробі! Я плачу!.. Я – ридаю!..
Цить, серце, цить! Настане хвиля —
Всю їдь віків: отрую глуму,
І лють скорбот, і дур похмілля —
Зіллю в одну болючу думу
І кину їм – брудним аскетам.
Я велет муки! Всім поетам
І всім шаленим самовбийцям.
Я взяв їх скарб чуття й спокою.
Усіх катів і кровопийців —
Самих чортів колись напою
Кервою серця… Я могучий
Незмірним болем. Зойк болючий
Моїх страждань розрушить пекло,
І скрізь настане рай – без краю…
Гордую всіми, всіх нехтую —
Однак… Пробі! дрожу?… ридаю?…
Клонюся?… Я корюсь, цілую
Сиру землицю?… Що я чую!

…«Життя – мара; а там – предвічна
Страшна конечність…»
Тайна мово!
Вмовкни, молю, вмовкни, цинічна!
Ох, світла! світла!

Як полки кістяків, крізь сумерки зневіри
Верстаєм навмання важкий, тернистий шлях;
Прояснюємо тьму останнім блиском віри
І краєм пальці ніг на звалених хрестах.

Ідем грізні жалем, оплакуючи трупів,
Які падуть на шлях з проступних рук катів.
За нами лопотять зловіщі стада супів,
Й несеться дикий рев жадних крові вовків.

А проти нас із хат виповзують громади
Людей, яких журба та нужда зжерли вкрай…
І стогне зойк: «Брати! Промінчика одради,
А ні, то запаліть в серцях страшний одчай!»

За що тебе скатовано, мій люде,
І сплямлено невинною кервою?
Чого твої могучі, вольні груди
Придавлено гранітною скалою?

Що ти плекав в душі огонь Тіртеїв
І не ставав до злобного совіту?
Що ти боровся за слабих пігмеїв
І сіяв кості по цілому світу?

Народе, встань! Двигнися, гей лавина,
І грянь собою, щоб озвались гори!
Нехай зірветься в бій ціла Вкраїна
І скине пута немочі й покори.

Най ворог знає, що козацька сила
Іще не вмерла під ярмом тирана;
Що кожна наша степова могила —
Се наша вічна, непімщена рана…

Прийму на себе хрест недолі
І не піду на прю з судьбою;
І хоч не раз уп’юсь журбою —
Не стану дорікати долі.

Нехай лишень з-під стріх озветься
Бодай одно відрадне слово:
Най люд, що з болю стратив мову,
Бодай крізь сльози усміхнеться.

Нехай його відвічні муки
Сплетуть йому вінок на скрани,
І най його болючі рани
Сталять йому до помсти руки.

Нехай на вид старої зброї
Не мліє він в німій жалобі;
Нехай бодай по моїм гробі
Перейдуть месники-герої.

Дрімає серед хвиль, спокійний та грізний;
Стремить верхами гір над чорний океан,
Байдужий на усе: для нього не страшний
Ні ломіт бурунів, ні дикий ураган.

А хоть часами зуб скажених, лютих хвиль
Зранить його надро і вирве п’ядь землі, —
Він все стоїть, грізний спокоєм сірих скиль,
І спить спокійним сном, закутаний в імлі.

Народе мій, се ти!.. Закаменілий в болю,
Дрімаєш від віків, як вигаслий вулкан.
Ти все-усе втеряв – зберіг лиш сни про волю
І пам’ять гордих дій та скарб незгійних ран.
А хоть з усіх боків хижацькі, дикі орди
Гризуть твоє надро з нахабністю вовків,
Ти б’єш їх по лиці страшним бичем погорди
І величчю терпінь тривожиш ворогів.

Спустивши вуха вниз, під себе взявши хвіст,
До всіх ми ласимось, кого найдем на шляху.
Радіємо, як хтось до нас «тю-тю!» повість,
А навіть і тоді, як злають бідолаху.

Пильнуєм день і ніч своє-чуже майно
І брешем на братів, які приступлять ближче.
Плекаєм на чолі своє рабське п’ятно,
І хоч зібгались в лук, схиляємся ще нижче.

Глодаємо кістки химерних панських ласк;
Часом загарчимо, що нам їди замало…
Здіймуть з кілка канчук – один маленький ляск —
І ми покірні знов… Як цуцикам пристало.

І сняться нам степи і ниви запашні,
І дивно нам, що нас зі стричка не спускають…
Ми ж прецінь… Ну й скажіть, чи ми такі смішні?
Й дивіть, ті люди нас медведями вважають!..