* * *
Я сам-самотній. Вечір тихі тіні,
Мов ткач нитки, розвішує на стіни.
Задума-ткаля з прядивом згадок
При кроснах сіла,
Про тебе мрію тче, подруго мила,
З моїх думок.
Добро, якого я зазнав при тобі,
Іде до мене в ангельській подобі,
Осінює мене своїм крилом;
Як птах, сльотою битий,
Наново оживаю я, огрітий
Твоїм теплом.
Чого ж дрижу, як троща у знесиллі?
Ах, це так б’ють об серце щастя хвилі!
Я чую голос… Це любов твоя
Так тужить глухо…
А так її докладно чує вухо…
Щасливий я!
Мов не було, забулося все лихо.
Печаль, що кралася до мене тихо,
Стривожилась. В моїй душі тиша.
В таку годину
До тебе тільки рветься безупину
Моя душа.
Леопольд Стафф
(1878–1957)
Класик польської літератури, народився у Львові. Закінчивфілософський факультет Львівського університету. Бував закордоном – в Італії, Франції, Німеччині, в роки Першої світової війни – у Харкові. З 1918 р. оселився у Варшаві. Був обранийчленом Академії літератури.
Серед численних поетичних збірок Стаффа особливої уваги заслуговують: «Сни про могутність» (1901), «Райдуга сліз і крові»(1918), «Польові стежки» (1919), «Високі дерева» (1932), «Барвамеду» (1936), «Мертва погода» (1946).(«Сум золотий поволі…», «На вітри осені не скарживсь я…» переклав М. Рильський, «Сосни в снігу» – В. Лучук.)
СУМ ЗОЛОТИ Й ПОВОЛІ…
Сум золотий поволі
Мене овіяв нині.
Мов шатра старовинні,
Жовтіють копи в полі.
Ген череда на полі,
В жароті ясно-синій.
Спить вітер, в онімінні
Хати на видноколі,
Все в чарах супокою.
А там десь, далиною,
На світлім небокраї,
Під іскрами ясними
Йде щастя, нам незриме,
І про людей не знає.
НА ВІТРИ ОСЕНІ НЕ СКАРЖИВСЬ Я…
На вітри осені не скарживсь я донині,
Що поле сивими морозами в’ялять,
По розкоші троянд і пісні солов’їній
Я холод зустрічав, як Божу благодать.
По бджолах весняних, що світлий мед збирать
І запахущий віск летять в яснім промінні,
Журбі та смуткові гостинно відчинять
Звик серце я своє у самоті осінній.
Зі мною любощів ти засівала лан.
З лихого сімені поріс лише бур’ян…
Шкода! Пощо твій жаль, на дорікання схожий?
Що чар солодкий твій, подібний до вина,
Як тільки гіркота мене впоїти може,
І здатна лиш печаль наситити одна!
СОСНИ В СНІГУ
На полі в сивизнах завії,
Куди не сягнути оком,
Сосни, як сестри надії,
Стоять у снігу глибокім.
В понурім застиглім димі
Снігів, крізь вітрів заслони
Голками шумлять живими
Соснові зелені крони.
А ясені та берези
Завидують зелені сосон,
Безлисті, наскрізь промерзлі,
Дивляться заздрісно й косо.
Берези та ясені, годі! —
Від заздрощів ламляться віти,
Але не зломити негоді
Того, хто вміє терпіти.
Нестерпні хуртечі й завії,
Та ми перетерпимо все це,
Щоб сяяли знову надії,
Ти ж знаєш про те, моє серце.
Дмитро Вітовський
(1887–1919)
Народився в с. Медуза на Прикарпатті. Закінчив Станіславівськугімназію та правничий факультет Львівського університету.
Був членом Головної Управи Української радикальної партії, організатором «січей», головою драгоманівської таємної організації,один із найактивніших провідників студентської молоді.
За активну політичну діяльність був засуджений та позбавленийстаршинського ступеня австрійської армії, якого отримав у 1908.
Від початку війни – в легіоні УСС. Був стрілецьким ідеологомта одним з неформальних лідерів УСС.
Видавав газету українських січових стрільців «Шляхи», писавновели та поезії у прозі, які публікував у багатьох часописахГаличини і Буковини.
Один з керівників Листопадового чину у 1918 у Львові, командир збройних сил ЗУНР, державний секретар військових справЗУНР. У травні 1919 – член делегації на мирній конференціїв Парижі, яка домагалась припинення агресії Польської державипроти ЗУНР.
Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу