Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Він мені братом, другом? Чи, може,
Він, як той повій, що обвиває
Тісно довкола утлий стан рожі?
Рожа-небога в'яне й не знає,
Що їй листочки пишні зв'ялила
Щирість повою… Ще одним дихом
Воней чарівних рожа щаслива.
Друга прощає всміхненням тихим.
Рожа не знає, бо, якби знала,
Може б, не жила, не розцвітала.

Він мене любить? Пишний мій маю,
Що оживає рано весною,
Ниво зелена – море без краю,
Цвіти рум'яні, миті росою,
Нене природо – ох, ти не знаєш,
Що сему сонцю вічно не бути,
Що рай сей, цвіти ти попрощаєш —
Зимно настане, довге і люте.
Мабуть, не знаєш, бо, якби знала,
В лоні землиці цвіти б ховала.

Чим же та чаша жизні налита —
Щастям чи чорним горем кипуча?
Що жадоба ся жизні несита?
Все невтомлена, все так болюча…
Тільки їх пило! Хто з них нам скаже,
Чи рад би ще раз жизні зачерти?
Смерть уст нікому з них не розв'яже…
І жив лиш кожний, щоби умерти.
Як допевнитись, де розпитати?
Та я не знаю й не хочу знати!

Золота осінь – барвиста ткань
В срібних узорах павутиння,
Як юних зривів притухла грань,
Як на обрію перлисто-синя
В імлах віддаль… За літом жаль!..

І по красі тій, що в порах кане,
По кучерях, злинялих в тузі,
І по тім серцю, що в грудях в'яне,
Осиротіле по літнім сні, —
Жаль і відчай…
Життя край!

Лиш невмируща людська душа,
З юнацько-дужим розмахом крил,
В хаосі світа сама-одна
Без пут законів і без правил —
Триватиме!
Не вмре! Не вмре!

І тоді навіть, як земний глоб
В космічний порох розіб'ється, —
І з того вихру смертельних проб
Душа, як фенікс, підніметься
І лишиться – Бог і вона!!!

Не журись! За зимою весна,
Виростають квітки з-під снігів.
Ще всміхнеться нам доля ясна,
І не буде цих сліз та жалів.

Не сумуй! Промінь блисне, спахне,
Прожене оцю пітьму страшну;
На порваних сих струнах утне
Нам співець ще пісню голосну!

І нікого не май за мерця —
Оживуть ті недужі раби!
Ще спахнуть порив аннєм серця,
І піднімуться руки слабі.

Упаде се ярмо з наших ший,
Розпадеться кайдання саме,
І на поклик наш дужий, гучний
Обізветься й каміння німе!

І знов мене самотність огорнула,
Знов я себе одинаком почув,
І знов мій дух на вільних, міцних крилах
В високости порхнув.

Зрадливі радощі і гризоти без краю
Зневажно кидає на метушній землі,
І знов дорогою знайомою простує
В просторій, вільній млі.

Утіха й скорб – прилине і полине,
Міняються вражіння без кінця —
Най ними граються, тріпочуться і мліють
Слабі людські серця…

Я серце знов замкнув для радости і туги
Тугим ключем… Я знов на самоті.
Свобідний, сильний знов – поклін я шлю далекій
Зоріючій меті.