Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Спіть, мої дзвіночки сині, дикі рожі в полонині!
Не шуміть, ліси зелені, спати йдіть, вітри студені!

Най квіточки сплять здорові, най їм сняться сни чудові!
Аж на небі зазоріє, сонце їх, малих, зогріє.

І зогріє, поцілує, і світами повандрує.
Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить…

Ось блиснув метеор і згас,
як у житті щасливий час.

І на всесвітнім цвинтарі
лягли десь останки зорі.

Так розпадаються світи,
живуть і гинуть без мети.

І всі вони – один цвинтар,
а їх творець – старий гробар;

усе по радощах марних
гребе у безвістях сумних…

Горить понад горами місяць, як жар,
летять полонинами тіні від хмар,
імлою вкривається заспаний яр.

У сяєві ночі на кручі стрімкій
смерека лежить у могилі м'якій,
повалена громом на вічний спокій.

Посестри шумлять, і поникла трава…
На зламанім пні, мов сама нежива,
куняє у думах надута сова…

Лежить на горбку стародавній цвинтар,
забутий, зарослий, у тихому сні.
Вже плач тут затих, не заходить гробар,
хрести порохняві гниють в бур'яні.

Щебечуть пташки у вишневих квітках,
берези шумлять про спокій-забуття,
лиш діти кричать на старих могилках:
«Веселе, щасливе хлоп'яче життя!»

Налетіла куля з поля,
забриніла, як пчола, —
дійся, дійся, божа воля,
як така козацька доля, —
куля в груди застрягла.

Впав козак, не може встати,
ще раз глянув навкруги:
«Ах, прегарні сі Карпати!
Тут би жити, не вмирати,
та убили вороги.

Тільки й щастя, що вмираю
на землі моїх братів;
тільки й смутку, що не знаю:
може, й з рук їх тут конаю
за провини ще дідів.

Вже готова є могила,
не могила, а гора;
буде душенька тужила,
де є Україна мила, —
так далеко до Дніпра!»

Без китайки, без калини
поховали козака,
тільки вітер Верховини
поніс вістку до родини…
Що за доленька гірка…

Весна! Докола блисками маю
Смієсь природа, моргає.
Бач, он дівчина, мов квітка з гаю,
Красою надить, втішає.
Чуєш, як живчик природи б'ється,
Житєм филює, любов'ю,
Кров так розкішно в серденько ллється
Дощем весняним, росою!
Усе оджило: луг і діброва,
Пташка на гілці ціпоче, —
Ясно усюди, житя обнова, —
Ох, жити, любити ся хоче!
Он там їх двоє – злиплись устами,
З покликом маю сердечні
Чуття збудилось, – він їй словами
Шепче мольби безконечні.
Шепче: «О любко, нехай триває
Час сей сторіччя цілії,
В сонячнім скв арі най не згоряє,
В спразі літній не зотліє!»
А там знов чути: «Літо, ох, літо!
Швидше, ви, цвіти, миніться!
Швидше б филясте дозріло жито!
Швидше дождати б нам хлібця!»
Ситому б тільки гратись з любов'ю, —
Але голодному, весно, прощай!
Того, хто вічно боресь з нуждою,
Любов не надить, не тішить май!

Не буду я проклинати,
Лихим словом поминати
Ані його, ні години,
Що сміялась і манула.
Не проклену її!

Щастя хвиля, відтак туга,
І бажання, і наруга.
Розкіш сплелась зі сльозами,
Но нізащо і гадками
Не проклену її!

Його нема – не цілує
Жаждні уста, не пестує.
Проминеся і забуде
Ту годину, но я, люди,
Не проклену її!

Не проклену, хоч кровавить,
Хоч і життя вскорі збавить,
Хоч втішила і зв'ялила
Серце й душу – дорогую
Не проклену її!

Най втішає, най вбиває,
Серце ніжить, серце крає,
Любка мого – ту годину
Я і в гробі ту єдину
Не проклену її!