Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Щось між ними стукотіло:
Сердець стукіт добувався;
Хвильку наче загриміло —
То, що «любить», він так клявся.

У кущеві співак Божий
Прищебетував злегенька,
Його ж голос добирався
Просто в душу, до серденька.

Аж з світлиці двері скрипли,
Пита мати пів-грізненько:
«Доню, хто се там з тобою?»
«То, мамунцю, – соловейко!»

Нераз в ніч темну, на небосклоні,
із хмар нежданно блиск виринає,
той блискавиці хвилевий світ;
нераз так нагло у моїм лоні,
з мли, що прожиті дні покриває,
проблисне спогад із ранніх літ.

Чи вітру подих, чи спів у гаю,
чи шелест листя, чи луг зелений,
чи запах квіту вишень в саді,
цей спогад будить, ах, я не знаю,
цей спогад будить, опромінений
всім чаром-грою світла у тьмі.

І миттю дійсність ціла щезає,
а те, що здавна похоронене,
передо мною встає, щоб жить:
довір'я повні знов очі сяють,
лице бліде знов опромінене,
знайомий голос, як перш дзвенить…

Спокій, здобутий у довгім бою,
здобутий тяжко, миттю щезає,
і бідне серце так сильно б'є. —
Все ж та хвилина з її красою, цей блиск,
що наче на хмарах сяє,
хіба не варта більш, як життя?

Лиши мене
Спочити дай…
Від ранніх літ
кудись уверх мене ведеш,
в казочний край,
у край палат і кришталевих криш…
Таємний цвіт,
що вихиляється з етруських ваз,
чарує… запахом п'янить,
розпалює в душі огні екстаз…
Цей цвіт миліший слави…

Міраж погас…
І знов – на мить – в півсні – сіяє
звабливий чар оаз:
смарагди трав,
перлини, жемчуги каскад,
озер сапфіри
і білі пави,
гай, повен антильоп,
і надрами насичені зефіри…

Малюнок зблід…
І знов зовеш мене у інший світ,
де царить лиш любов,
у світ без зависти і злоб,
у світ без зрад…

Гей, туго ти моя безжалісна,
покинь мене, остав!..
Та ні! Ти заєдно мене зовеш
кудись у світ безмеж,
показуєш величне щось…
таємне щось… святе,
аж вся – напоєна твоїм огнем – кажу: веди!
У шумі бур… у блесках громових огнів ідем…
Ідем у світ – де в боротьбі,
із пекла мук,
знімаються нові ідеї…
змагань трофеї…

Ідемо далі, —
де велети-гіганти духа, рук
різблять в гранітах правд скрижалі майбутніх днів.
Веди мене! Веди!
З веселки сліз народжена,
безсмертна туго Achamoth, [35] Achamoth – уособлена мудрість Бога.
до тих висот,
куди сягаєш тільки ти,
до тих висот,
де б'ють праджерела святі.
Веди мене! Веди!

Прийди!
Як Отаман!
Веди —
в кривавий тан!..
Прийди – у шумі крил,
поклич їх – із могил…
Поклич мерців – із домовин —
збуди – і воскреси – на чин!
Нехай розкриється курган —
нехай загомонить майдан,
і стануть Лицарі у лави,
і в бій їх поведеш – до слави…

Вже час! Вже час!
У лоні мас
ще іскри тліють…
Нім вороги згасити вспіють, прийди – Великий – Ти —
а іскри ті спалахкотять
у поломінь, у жар, —
і оживе холодне стадо мар
з лицем блідим…
І стане в бій – як збройна рать…

У блиску лун – як Володар —
як Дух Землі цієї, – як геній Отаман —
що оживить і розвогнить холодну кров…
І поведи крізь кров і дим…
Зломи міць ворогів і прожени
у безвісти… недеї…
Жаринка тліє ще у спузі…
Прийди, ожиданий у тузі,
і кинь той зов,
що оживить мерців із трун…
з курганів, з домовин,
що оживить і розвогнить холодну кров…
Прийди
І Духа силою веди – як Отаман – на чин!