Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне…Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Любила, кохала, за щире кохання
Дізнала лиш горя, отрути,
А серце у крові, жалю потопало,
А люде для неї відради не знали,
А він був лютий та лютий.

І ніччю від свого дружини лихого,
Щоб долі шукати, втікала;
А люде, хоч знали, чому так зробила,
Чом хату, і мужа, і діти лишила,
Сказали злосливо: «Упала».

Літами, не днями, цілими роками
В чужині тужила до хати,
І сльози по службах усі розкотила,
Аж сил їй не стало, аж слабість зломила,
Тра було у нужді згибати.

У чорную днину на світ народилась,
У темную днину конала
Сама, без родини в далекій чужині,
На крихті соломи в лихій сорочині,
А люде сказали: «Упала».

У садочку все сідала
Дрібні зорі рахувати,
Як знайшлися такі зорі,
Що ї’ стали чарувати.

Були чорні тії зорі
І чорніші ще від ночи;
Вони знали лік на горе,
Вони звались – карі очи.

Раз віконце відчинила,
Щоб відкрити зіркам долю,
Аж зблизились тії зорі,
Що взяли їй серце волю.

Прихилились заблизенько
До віконця і до личка;
Та бачив їх місяченько,
їх розмову чула нічка.

Щось між ними шепотіло,
Наче вітер у гайочку, —
То цілунки лопотіли,
Мов ті хвилі в ручайочку