Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

І прийде Він,
і вдарить згук дзвінкий об небосклін…
Упадуть мури тюрм,
і голос сурм
відкине віко трун…
І встануть ті, що спочивали вік,
гранітні, горді стануть лави,
огнистий Авангард…
І прийде Він,
Співатиме про нього Бард…
Вінок із блискавок сповиє скрань…
А міць його – любов!
А міць його, що воскресає…
А міць його, що трупам каже: Встань!
Стигмований Він полум'ям:
І прийде Він – по Спадщину – Батьківщину —
і поведе у світлі лун
вогнисті лави крізь кров —
до перемог
на поле слави…
І прийде Він,
той помсти Бог…
Покличе дзвін
катів
на суд
за люд…

Ликуете вже, вороги,
сьогодні ваше.
Та не кінець ще боротьби —
і завтра наше!

І завтра, завтра день для нас
великого весілля;
і щезне тут і слід по вас
кривавого похмілля.

Не зійдемо ми в тінь могил,
хоч нині ваше, —
жар помсти дасть нам нових сил —
і завтра наше.

Росте жар помсти у душі
за сліз – за крови море…
Ми гарт находимо в огні,
гей, вороги, вам – горе!

В огнях покажеться обрій,
в пожеж заграві —
і станеш, Рідний Краю мій,
вільний у славі!

Над холодним буйним океаном
застелилося небо туманом,
заревіло під вихрами море,
піднялись буйні хвилі, як гори…
А там мева біленька зблудила,
скоролетнії крила втомила,
занесла єї буря в безвісти —
годі бідній на воду усісти…

Полетіла душа моя світом
з милосердям для всіх і привітом,
захопив єї вихор в дорозі
і відняв віру в людськість небозі.
Она б'ється, самотня, з гадками
та шукає спочинку світами.
Чей она, моя бідна, не згине,
залетить колись в рай, де спочине.

Ти не думай, що чуття мої —
то осінні хризантеми білі;
ту вже листя шепче на землі,
а они стоять самотні в огороді
на осінній стужі і негоді,
бідні листям, посмутнілі.

Ще у мене серце не зів'яло,
ще у мене не остигла грудь,
і душа ще рветься, як бувало,
і думки, як зільники ті літні,
запашні, зелені, пишноцвітні,
ще красуються, цвітуть…

Я тебе ніколи не забуду,
хоч у мене стільки гризоти!
Серед навалу думок і труду
вся явишся раптом ти!

Так розхідник жовтий у вінку,
до хреста прип'ятий при дорозі,
все цвіте й цвіте, мов на піску,
поки згине на тяжкім морозі.

Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,
аж поки поруч з нашими кістками
заснуть усі, що пам'ятали нас.

І буде се вже наша смерть остання,
наш порох вітер світом розжене;
прийде весна, прийде пора кохання,
а нас ніхто й ніколи не спімне.

Аж вийде раз колись дівча самотнє
в полуднє ясне в тихий, сонний ліс —
неждано серце защемить скорботне,
і ясний світ померкне їй від сліз.

Се нас вона побачить і почує,
мов сон і казку із старих часів;
закриє очі й тяжко засумує,
заслухавшись у тихий сон лісів…

Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,
над нею дівчина сміється
розкішна, молода.

Голубко, не втікай!
Скажи мені сю гарну казку
про радощі, дівочу ласку,
скажи про тихий рай.

Ах казочко моя!
Я чув її, а де – не знаю,
забув і з туги заниваю,
і рад би вмерти я.

З водою поплисти
в далекий світ, щоб не тужити,
або тут серденько зложити,
квітками зарости.

Шуміли би ліси,
шуміли би мені діброви
про чари вічної любови
і вічної краси…

Тихий сон по горах ходить, за рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тихше, сон малі квітки колише.