Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Там гомін, радість, і в танку охочім
Несеться дружно ряд веселих пар.
Аж здивувався бідний ангел ночі,
Вдивляючися нишком з-поза хмар.

І він зітхнув: – Коли ж це вже настане
Вдень між людьми любов і дружба, скрізь?
Коли той прийде час, що все погане,
Вражда з всім горем людським скриєсь в ліс?

В той час, як ніч непевності й тривоги,
Мов хмара сонце, духа мого вкриє,
Як він зіб’ється з простої дороги
І під вагою сумнівів омліє,
І рад би далі йти й не буде змоги,
Ти не вгасай мені тоді, надіє,
Тоді світи мені!

Тоді світи мені, надіє-зоре,
Весняних днів моїх подруго мила!
Де зорями горить блакитне море,
Де в блиску дня дуга пустила крила,
Де сонця жар промінням небо оре,
Там світло пий, надіє, щоб світила,
Як блискавиць вогні.

Як блискавиць вогні б’ють пітьму ночі,
Так ти розбий всі привиди, всі мари.
Чей раз іще дух вгору знятись схоче
Понад усі поземні мряки й хмари,
Чей раз іще брильянтом замигоче
І, – хоч тобі він не додержить пари, —
Не згасне у багні.

Навіть в сні – коли побачу
Щастя вмерлого картину,
Не сумую я й не плачу,
Ні, не плачу, ні, не гину —
Тільки злість їдка
В серці вмить, в одну хвилину
Закипить на сонну змору,
Мало що проклін не кину,
Мало до удару вгору
Не знімесь рука.

Та коли на вид твій гляну,
Вид блідий, пригаслі очі,
Щічку ту, колись рум’яну,
Що її сльоза полоще, —
Хоч не плачу, ні —
Вмить відчую в серці рану,
Замість злості біль розпуки,
І прокльоном вже не гряну,
Й подаю тобі вже руки
Дружньо – навіть в сні.

У поранній росі, у весняній красі
Мене усміхом вабили квіти.
Я сказав: «Не для мене вже усміхи всі!»
Стали квіти марніти, чорніти.

В понадхмарний той світ, за безмежну блакить
Мене ясністю вабили зорі.
Я сказав: «Не для мене вже зоряний світ!»
Стали гаснути зорі в просторі.

Із країни надій, неоспіваних мрій
Мене вабили тони трембіти.
Я сказав: «Не для мене пісенний вже стрій!»
Стали тони трембіти німіти.

І любов, як в ті дні, що лиш сняться мені,
Мене вабила приязно, дружньо.
Я сказав: «Не для мене вже молодість, ні!»
Чого ж серцю так тужно, так тужно?

Вечірній час – чудовий час.
Рожевий світ на небі згас,
А таємничий присмерк-птах —
Сіда по борах і полях.

Скрипить останній віз снопів.
З садків летить дівочий спів.
По сутінках самотніх піль
Розлука сіє легкий біль.

Вкінці згубивсь ручай пісень.
Пішов на сон робочий день.
Однак по небу в тиху путь
Щораз то кращі зорі йдуть.

В такій-то тиші зоряній
Панує мир в душі моїй.
Так кинувши життєйський вир,
Піду колись на вічний мир.

Хочеш знати тон акорду,
Що дзвенить в твоїй душі,
Кинь вирам життя погорду,
А привіт подай тиші.

Під блакитом тихозорим
Степ сповився тихим сном;
Тихі шуми ллються морем,
В’ються хвилями кругом.

Ллються морем тихі шуми,
Заливають степ навкруг;
Підмивають душу думи
Хвилями вечірніх туг.

Мов з небесних сфер музика
Душу вабить у простір,
Звідки вічність споконвіку
Все морга очима зір.

Зразу йде музика тиха,
Як весна в німій лозі,
Грає, як у серці втіха,
Як світ сонця в райдузі.

Потім чуєш – могутніє
Тиха гра небесних сфер;
Десь по струнах арфи віє
Шестикрилий легіт пер.

А вкінці, як скріпнуть тони,
Як в акордах задзвенять!
Срібні дзвони, злоті дзвони
Ронять тиху благодать.

І душа вже вся в полоні,
Гра взяла її в полон.
Степу гра у ніжнім тоні
Основний дала їй тон.

Тон душі – це тон природи.
Слухаючи, чуєш вмить,
Як він леготом свободи,
Чаром вічності манить.

Хочеш знати тон акорду,
Що дзвенить в твоїй душі,
Кинь вирам життя погорду,
А привіт подай тиші.

Це мрія. Сутінь падав на покій.
З нас кожне в грудях присмерк мало
При дрожі серця вже й не чули ми,
Як вітер в шиби ударяв крильми,
Як хмара плакала плачем своїм,
І як над нею побивався грім.
Від мене мовчки слова ждала ти,
А я шукав, не міг його знайти.
Аж раптом блисла блискавка вогнем,
В твоїх очах засяло майським днем.
Мов леготом, повіяла лука:
Діткнулась рук моїх твоя рука.
І поки я отямитися міг,
Мої уста знайшлися при твоїх.
І все, на чім у грудях сутінь чах,
Як блискавка, знайшлося на устах.