Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

З краси й приман обдертий цвіт
Конає на болоні…
Такий-то вже цей Божий світ!
На все, що лиш дійде до літ,
Смерть покладе долоні.

Глибоким, тихим вснуло сном
Усе кругом,
Лиш вітер виє під вікном
Сумний псалом.

Крізь шиби невиразно чуть
То там, то тут,
Як краплі дощові падуть,
Важкі, мов ртуть.

І в двері чутно легкий стук:
Стук-стук, стук-стук!..
Таємний, добре знаний звук
Незримих рук.

– Хто йде? – питаюсь, мов зі сна.
«То я, то я,
Твоя товаришка давна,
Нудьга, нудьга».

Час рікою пливе…
Я побачив тебе
На проході в міськім огороді.
І дивився, дивив,
Довго очі трудив,
Бо пізнати чомусь було годі.

Та ж стать рівна, струнка,
Та ж головка мала,
Очі сиві палкі, говірливі,
Лиш уста мов не ті,
Мов чужі, не твої,
Маломовні, сумні, нещасливі.

Ті дрібонькі уста,
Що мов пташка пуста,
Щастя повні були, всерозмовні,
Так уперто мовчать,
Наче кару терплять,
Що були не досить правдомовні…

На той вид тяжкий сум
Обгортає мій ум,
Похоронні нути в серцю чути,
Невмолимий докір
Вилітає в простір:
«Як ти міг, як ти міг позабути?»

Не забув тебе я,
Хоч взивав забуття,
Не було позабути спромоги,
Лиш непривітний час
З серця квіти обтряс
І поніс їх на інші дороги…

Помежи нами море синє
Шумить бездонне,
По нім, як лодка, думка лине
І в хвилях тоне;
Над ним, як мева, жаль літає
І біла туга —
Була моєму серцю раєм,
Не буде друга!

Була для серця мого раєм,
Рожевим квітом,
Що десь далеко процвітає
За нашим світом;
Над тим буденним світом сірим
В чудовім краю —
Тому так дуже, так без міри
Її кохаю!

І хоч ніколи, ах, ніколи,
До того краю
Ні по неволі, ні по волі
Не завітаю,
І не стріну та й не побачу,
Даремна воля —
Тим більше люблю, чим більше трачу,
Така вже доля!

Помежи нами море синє
Шумить бездонне,
По нім, як лодка, думка лине
І в хвилях тоне.
Над ним, як мева, жаль літає
І біла туга —
Була моєму серцю раєм,
Не буде друга.

Ой люлі, люлі, химерний смутку!
Шепоче вільха і верболіз;
Задума квилить, шовкові вії
Срібляться ясним брильянтом сліз.
Ой люлі, люлі, дрімливий смутку!
Давно вже сонце пірнуло в гай,
Поснули квіти, в пеленах м’яти
Перлистосяйний журчить ручай.
Ой люлі, люлі, причинний смутку!
Втомився легіт, вільшина спить;
На небі меркнуть сріблясті зорі,
Снуються тіні… Цить, смутку, цить!
Ой люлі, люлі, зловісний смутку!
Зітхає троща, хвилює лан,
Межею сонна задума блудить,
А хвору душу повив туман.

В моїй душі страшна порожня,
Як в зимній келії ченця,
І я стою, як придорожня
Стара святиня без жерця.
Престоли давніх божищ впали
І стратили весь чар прикрас,
Цінні ікони люди вкрали,
В лампадах весь огонь погас.
Із острахом дивлюсь довкола,
Шукаю для душі богів,
А сірі дні пливуть спроквола,
І з груді рветься скорбний спів.