Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Вдирався в грудь, – а з-понад зжовклих нив
Йшов зимний шум і шепоту словами
Твою розмрійну білу скронь пестив.

Чи тямиш ти хвилину обезтями,
Молитву душ – без звуків та без слів,
І тиху ніч з дрижучими звіздами?

А в ній відлетну пісню журавлів,
Як линули над нами в тій годині,
Чи тямиш?… Гей, минуло стільки днів!..

А прецінь, ще в моїй душі і нині
В томлячу хвилю поворотних снів
Будяться тихі звуки лебедині —
Се та відлетна пісня журавлів…

Часом, як смерк розстелить сірі крила
І довгі тіні стануть западати,
Ти в дім приходиш, моя ясна, біла —
І крізь самотні тихо йдеш кімнати.

Віє від тебе запах рож весняних,
Що заквітчали скронь твою дугою;
Ідеш до мене, а в очах коханих
Тремтить жалоба срібною росою…

Мовчки сідаєш поруч мого ложа,
Топиш у мені добрі, тихі очі,
На твоїх грудях гасне біла рожа,
Сповита в чари місячної ночі…

Чи знову кличеш у світи забуті
На стрічу сонцю – сонцю золотому?…
Звідки ж той безмір смутку в кождій нуті,
Смутку, неначе шуми, що їх віє

Вечірній вітер понад сонне море?…
І знов на струни, що покрились ржою,
Кладеш легонько свої білі руки,
І чути пісню…

Люблю тебе! Все тужу за тобою…
В тобі відбився сум землі моєї,
В тобі відбились зорі світла грою
І сонця скін в скривавленій киреї…

Люблю тебе, як ранній сміх природи,
Як даль степів, завіяних снігами,
Люблю тебе, як небо в час негоди,
Люблю тебе…

І так усе, як смерк розстелить крила,
І сірі тіні стануть западати —
Ти в дім приходиш, моя ясна, біла,
Крізь опустілі тихо йдеш кімнати,

Мовчки сідаєш поруч мого ложа,
З усміхом дивишся у мої очі,
На твоїх грудях гасне біла рожа,
Сповита в чари місячної ночі…

І вже в проваллі тім плачу, дівчино,
Не підем стежкою одною,
Ніколи та ніколи…
Мов два човни, розігнані судьбою,
Мов збите листя, що вітри по полю
Женуть далеко, далеко світами —
Минулись ми. І ти пішла шляхами,
Де вічно рожі красніють пахучі,
Де вічно небо синіє прозоре;
Переді мною осінь, бурі, тучі
І чорна ніч, страшна, як людське горе.

В ридван життя тобі любов і врода
Невільниками запряглись
І в прогони ідуть із леготом весняним.

Мене розпука, жаль, життя негода
Несуть безпуттям болотняним,
А небо чорні думи залягли…
Я долом йду, а ти летиш горою…

І вже у тім проваллі сліз, дівчино,
Не підем стежкою одною,
Ніколи вже, ніколи…

Зате колись, потомлені плавбою,
У пізній вечір у прибою станем
При тихих берегах острова,
Де супокій вколише нас на цвіти,
Де незглубима тишина гробова
Над нами кипарисом ме шуміти.
І біла вільха розпне сумні віти,
Де в затишші хрест камінний біліє
Там допливем, моя ти безнадіє!..

Там і сльозу за нашим світом зроним
І тихо голову утомлену приклоним
На віки, вже на віки…
Над нами кипарис буде шуміти,
І біла вільха розпне свої віти…

Може, колись, в ніч місячну, чудову,
Як світло злине на могили,
Ми плити повідвалюєм гробові —
І в місяцевих блесків срібній хвили
Зійдемося таємні і повійні,
Засвітні тіни тихі, супокійні.
Життя нове відчинить нам повіки…
І блідий місяць зв’яже наші руки,
Тополя своїм шумом нас звінчає —
На віки, вже на віки…

Я клонився тобі, блідолиця розпусто,
Як на серце ліг сум і важкий біль життя…
Як ридала душа, бо в душі було пусто, —
Я клонився тобі, блідолиця розпусто,
Шукав в тебе хвилин забуття!

А ти брала мене. В рамена білі брала
Запалити уста на розкоші і страсть;
Ти у грудях моїх сто іскор роздувала
І так палко мене ув обіймах тримала,
Брала силу і волю, і власть…

І клонивсь я тобі у житейській завії —
І усе, все тобі я у жертві складав:
Молоду мою кров, мою душу і мрії,
Все, з чим йшов я у шум життєвої завії,
Я в огонь твій на попіл метав…

І не жаль мені днесь, що у тому розгоні
Мене буря несла у невідому даль,
Хоч не раз я мої окривавив долоні,
Я на бурю поклавсь в моїм першім розгоні —
І не жаль мені нині, не жаль!

Вина, вина, дівчино,
червоного, як кров!
Хай вип’ю за минуле,
за молодість, любов,
За мрії, що погасли
від холоду життя —
На вічний вип’ю спомин,
на вічне забуття!