Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

А хто ж ся на світі без долі уродить,
Тому нігди людська ценсура не шкодить,
Людем-бо і щастя на світі дарує,
А мені і тоє життя одіймує.

Волів би-м не знати, що в себі світ може.
За що мя караєш, ах, мій моцний Боже!
Ей, трудно ся мені на тоє подняти,
Всім моїм ворогам писки згамовати,

Трудно з ворогами, да ніщо чинити,
Прийдеться як камінь в воду утопити.
Встають і близькі сусіди судять,
По дорогах мя неслушні гудять.

Отця на мя і матку завше направляють,
На невинность мою би на мні не дбають.
І що ж я учинив тим ворогам важко?
Скарай їх, о Боже, на душі їх тяжко.

Розкажи ж, о Боже, землі мя пожерти,
Альбо позволь мені всі вороги стерти.
Ци навіки кажеш той біди терпіти,
Що вороги чинять, аж тяжко глядіти.

Ей, бодай вороги тії скаменіли,
Котрії на моє життя ся скупили!
Бодай зуби, очі собі вибрехали,
І як камінь в воду, бодай так пропали.

Гей ти, горда дівонько, на що ти дуфаєш:
Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пєнкний маєш?
Не вважай на брови, бо не собольові,
Ні на стан статний, бо не бардзо ґречний,
Ні врода хороша.

Розважаєш ти, миленький, гордость мою дармо,
Бо я ходжу смутная, трачу літа марно,
Бо щастя не маю, долю проклинаю:
Кого вірне люблю, того не видаю.
Тужу безпрестанно.

І хоч би я не рада сердечне тужити,
Же не найду іншого, з ким би-м мала жити,
Я тебе кохаю, всегда споминаю,
Ані вдень, ні вночі я спання не маю
Через твою вроду.

Годі мене зводити, і так час немалий,
Більше не буду терпіти через те слави.
Коли мене любиш, не пускай нікому,
Бо я присягаю лиш тобі самому,
Мой милий, сердечно.

О, зрадливоє кохання, що мя ізрадило:
За того мушу пійти, що серцю немило.
Та я із нелюбом літа свої згублю,
Як того обачу, що я його люблю,
То ревне заплачу.

Розступися, земле, нехай пойду в тебе,
Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.
Доле нещасная, що єсь учинила?
Хоч я сяду їсти – вечеря немила.
Мушу перестати.

І то жаль мні не помалу друже мой миленький,
Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.
Завше поглядаю я на твою вроду,
Же сам єсь хороший і пєнкного роду.
Тугу мні заводиш.

І так з жалю тяжкого і з туги немалой
Не знаю, що чинити головоньці своей.
Прийди ко мні вскорі, утіш мя, смутненьку.
Розвесели тугу у моїм серденьку,
Додай ми утіхи.

Дай же, Боже, добрий час,
Як у людей, так у нас,
І щасливу годину
Розвеселім родину.

Приспів: Ой ну-ну, ой ну-ну,
Розвеселім родину!

Ви, малії пендраки,
Витинайте гопаки,
Ну же живо, ну же ну,
Розвеселім родину.
Ви, дівчата з хлопцями,
Поставайте враз з нами,
В так щасливу годину
Розвеселім родину.

Ви, матері з бабками,
Поставайте враз з нами,
Візьміть дзбанок всердину —
Розвеселіть родину.

А так станьмо всі в коло,
Заспіваймо весело,
Най Бог в кожду годину
Розвеселить родину.

Днесь пора і той час,
Охочий день для нас,
Всі станьмо в коло,
В тім колі весело,
Заспіваймо враз.
Бог нам той день дав,
Всіх нас ту зібрав;
Але ж просім його,
Щоби нам свойого
Духа даровав.
Од тя просим враз,
Щасливе дай для нас
День той пережити,
В нім ся веселити,
І на каждий час.
Нехай нас вспоможе
Ласка твоя, Боже;
Бо без тебе, Бога,
Ані до порога
Ніхто не може.
В всякой потребі
Дай ласку і в небі
Тебе оглядати,
І враз оддавати
Честь, славу тебі.

Любо то я мало що вмію,
А предця, що-м витовк, то і розумію.
Юж би-м я і много до тих час того письма знав,
Коли би ми дяк частенько їсти давав.
Але часом два рази або раз,
І для того ми в серці на дяка ураз.
І так з лиха голова дуріє,
Хоч нерада душа, та говіє,
А через неповольнії пости
Посхли у мені жили і кості.
Правда, часом рад дяк щиро дати,
Тілько біда, же нізвідки взяти!
Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,
А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,
Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,
Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.
І так вони у мене з горщаток деруть,
Власне, як пси стерво, і рвуть.
Але коли би Бог дав весни дочекати,
Мушу ся з тими поганцями пожегнати.
А коли ся буду з ними розлучати,
Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.