Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Христос воскрес, ба, правда, народився!
Не дивуйтеся, панове, що я помилився,
Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,
Розум заворочає, здоров'я мучить!
Спомнив-єм собі, яких-то бід школа приймує,
І хто в ній для науки нендзи коштує!
Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?
Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!
Ба чомусь ми ся і черево одуло —
Либонь тут празник у когось почуло!
Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —
А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!
А хоча й би котрий дав шеляжину
Ачей би собі припрятав хоч на злую сукманину!
Приходять свята альбо юж настали,
Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!
Такий же бабам підчас шлють і пироги,
А до нашої школи, либонь, не знають дороги!
Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,
А дороги до нашої школи добре ся питайте!
А іще вам щось хотів-єм оповісти до скутку
Тілько ви те майте у своїм розсудку!
Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,
Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.
І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,
І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!
Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,
А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.
І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,
Хіба мушу в інші краї вандрувати!
Ось дивіться, панове, який на мені кожух!
Власне, як у спасів піст подраний лопух!
Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,
Власне, як в ямі із пір'ям бочки!
Егей, виправа, виправа, власне, як луб!
Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.
І от з лихом йому – як лізе докупи!
Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.
Але потреба би його полатати,
Коли би тільки єдвабу достати!
Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?
Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,
І усіх би-м вам на могорич великий запросив;
Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,
Не жалував би-м вас пошанувати,
І ведлуг приятельства уконтентувати.

Христос воскрес, щаслива година!
Благословенная ковбаса і солонина!
А порося до сокола би ся рівняло,
Бо коби крила мало, то би попід небеса літало!
Так-єм того дізнав,
Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.
І так мя тая ковбаса розібрала,
Аж мя матуся водою одливала
І мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»
А по хребту добре києм, по ребру!
Вчорам був пішов тілько під єдно окно співати,
А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:
«А улю, люлю, ловіть котюжого сина!
Коби піймати, добра у нього чуприна!»
А я, неборак, широко ногами ступаю,
А іншим нищим неборакам голосом подаю:
«Утікайте подалеку тої хати,
Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»
Я кричу, а он мя києм став зогрівати,
Мусив-єм, панове, на дорозі лечи одпочивати.
Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,
Або мя старою солониною шмаруйте!
Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,
Ачей би-м до здоров'я прийшов, каші з молоком присилайте!

Помагай Бог вам, панове міщане,
І тобі рокови, пане Іване!
А чи знаєш, коли-м до тебе прийшов хліба просити,
А ти мене хотів заправити ячмінь молотити?
А я, теє зрозумівши, і хліба не чекав,
Але-м з хати, як опарений, умикав?
Прибіг-єм під другую хату і там не дали нічого,
Але і там сказали: «Го-го-го! Маю я співака такого!»
Я, бігаючи, аж шалений, би-м голодним не зостав
І ледве-м аж на Хоминім городі дві моркви дістав.
Аби чим-кольвек свій галдун напхав.
А певне, не буду служити,
Бо трудно ся з богом бити,
Коли ся не хоче робити.
Волю я, панове, дівчину якую за себе заживати,
Ачей би і я де міг паном попом зоставати.
Правда, і першая небіжка за мною розкоші заживала,
Завше сьомого дня пастернак з хріном їдала.
Але я її не хотів любити,
Бо не хочувала нічого робити.
Правда, вона не пряха і я не косар, —
Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар.
Привандрував я до міста Козина,
Аж там школа пирогами накривана.
А почав дощ на мене сметяний іти,
А я, неборак, почав рот підкладати.
Аж зараз почав іти і пироговий град,
І тій пригоді барзо був рад.
Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,
А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.
Там-то доми з самих сал муровані,
А лоєм, замість вапна, шмаровані,
Книшами, пирогами побиті,
А паляницями зверху накриті.
Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,
А вмісто колодок – пшеничнії галушки.
Там душа моя прагне, там я іти маю,
Допоможи, Боже, о що я гадаю,
Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкаві.
Не даете нам хліба, ані жадної страви.
Але ви, панове мужеве, ліпший на нас респект майте,
Коли прийде нищий, хліба і страви давайте.
Бо як ви нам старання не будете давати,
То скоро по воскресенію будемо собі деінде місця шукати.
А із'ївши паску,
Не стоїмо о дівочу ласку.