Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Вік мій, життя ціле плачу,
Молодії літа трачу,
Я живу в сльозах нежданих
Од навітів безнастанних.
Думка поїдає,
Надії збавляє,
Невидимий пломінь
Серце розпаляє,
Думать понуждає.

Ах, нещасне життя моє,
Чи ж нині утіха де є?
По тобі, серце, страждаю,
Згубу великую маю,
Де ж її шукати?
Лучче перестати.
А хоч розшукати —
Радості не мати,
Більше б її і не знати.

Всі дні мої повні плачу,
Я сам своє горе бачу,
Гине вік, час пропливає,
А волосся висрібляє.
Годину прогониш,
В роки не догонит,
Думу і печаль
Велику приложит,
Вік так продовжиш.

Течуть думки безконечні,
І жаль протікає сердечний,
Багато беру терпінням,
Важко збагнуть розумінням, —
Печаль все ладнає
І зневольняє,
Печаль превелику
На серце наводить —
І сумнів приходить.

Покажи, щастя, дорогу,
І яви ти милість многу,
Добрий час пора з'явити,
Давній сум нагородити,
Час перестати
Серце терзати;
Хочу веселий
Я час оглядати
І його приймати.

– Нудно ж мені, що думаю,
Лиху долю проклинаю:
Гей, біда в цілом віку,
Трудно жити чоловіку.

Молодості квіте красний,
Ох чому ж єсь так нещасний?
Літа губиш, серце нудиш,
Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,
Нещасно б не годувала;
Воліла ж би-м утопити,
Ніжлі тепер все тужити.

– Сам хороший вік минає,
Ах, нещасний наступає,
Бо як стану над літ сорок,
Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,
До шпиталю одсилати,
Зо старцями вкупі жити
І милостиню просити.

– Бідна ж моя милостиня!
Ліпша ж любая дівчина:
Обідати, вечеряти,
З нею любо спочивати.

Пійшов би-м я до манастиру,
Але сам собі не вірю:
Гей, там треба много сили,
Щоби біси не скусили.

Треба би ся засклепити,
Щоб дівчину не бачити;
Бо як дівча обачив би-м,
От престола отскочив би-м.

Де ж ся мені обернути,
Де з голови біду збути?
Буду жити, най так буде:
«Терпен спасен», – кажуть люде.

Ой, як серцю не нудити,
Кого люблю, не видіти;
Кого мисль моя кохає,
Серце во мні умліває.
Великая серцю туга,
Гди не виджу свого друга;
Рада би-м з ним говорити,
Будуть люде нас судити.
Очі видять і не плачуться,
Не встидяться, не встиждуться:
Ах, горе, горе, болізнь моя,
Проливає сльози своя.
Лучче було не знатися,
Ніж, любивши, розстатися;
Лучче було не зчинати,
Ніж, любивши, перестати.
Тече вода по долині,
Широкий лист на калині;
З ким люблюся, обіймуся
І к милому пригорнуся.
І к милому, к миленькому,
К його личку білейкому;
Запрягайте коні в санки,
Поїдемо до коханки.
Приїхали пред ворота,
Вийшла мила краща злота;
Приїхали напред двору,
Вийшла мила для розмови.
– Ой, де жиєш, пробуваєш,
Мене, молоду, забуваєш?
– Ой, я жию край Дунаю,
Тебе, серце, споминаю.

Широкеє болонейко [8] Болонейко – оболонь. вода забрала,
Любив же я дівчинойку, вона не знала.

Приспів: Ой, жаль, непомалу,
Любив я тя, дівча, з малу,
Людям не собі.
Ой жаль мені буде,
Коли її візьмуть люде,
Моя не буде.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй панчошейки, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй черевички, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй спідничейку, вона не взяла.
А у полі кирничейка зарубленная,
Ой юж моя дівчинойка замовленная,
А у полі кирничейка замуленая,
Ой юж моя дівчинойка зарученая.
А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
Єден веде за ручейку, а другому жаль,
Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.
Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,
Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.
Поставлю я кирничейку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка по воду ко мні.
Посаджу я та вишеньку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка на вишні ко мні.

Чи чувалисьте о такій новині,
Що загублено молодця в Жолині?
За єдну пані, що мужа мала,
Же нерівного собі покохала.
Кохала його без три чверті року,
Взяв він од пана з рушниці по боку.
Став ся Петруньо у пана прохати:
«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»
«Зрадив-єсь – пана, покохав-єсь паню,
Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму».
«Я її не кохав, сама мя кохала,
По п'ять раз на день по мя посилала,
За шостим разом сама приїхала,
Вірнії слуги спровадили пана».
Взяли, зв'язали і кинули в воду:
На ж тобі, Петруню, за твою уроду.
Кинули в воду у вечір, в суботу,
Вельможная пані дерлася по плоту.
Крикнула потім голосом до неба:
«Милосердний Боже, чого їм ще треба?
Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії,
Будьте ж ви мені тепер приязнейкії.
Та дайте ж знати до матуні єго,
Нехай шукає синойка своего».
Гей сталася там межи людьми рада,
Шукала єго жолинська громада.
Шукали єго через дві неділі,
Нікому того впадку не повіли.
І знайшли його в уманській границі,
Поставили єго в жолинській улиці,
Та дали пані через попа знати,
Чи буде вельможна тіло навиджати?
Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,
Завила голову в рубчик тонюсейкий.
Брнула [9] Брнула – побрела. водами, густими лозами,
Обмивала білі личка дрібними сльозами.
Шиту спідничку по пас замечала,
Білії ножейки о камінь шибала.
У суботу без б день дзвонойки грали,
В неділю при службі тіло поховали.
Ні отець, ні мати Петруня ховала,
Сама вельможна червоні сипала.
Та було знати та по першім разі,
Же пані в атласах, а ти у фармазі. [10] Фармага – сіряк.
Вельможна пані буде їсти, пити,
А ти, Петруню, будеш в землі гнити.