Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Дівчинойко, моя голубойко,
Клопочеш ти мою голов ойку!
Як же ся мні да не клопотати:
Ци моя, ци не моя будеш,
Тілько мені серденько смутиш!
Дівчинойко, не горди мною,
Біднесеньким сиротою!
Як ти мною будеш гордіти,
Не буду я до тебе ходити!
Дівчинойко, чим же ти пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
Не знаю, серце, не знаю,
Як я до тебе виходити маю?
Отець, матка на мя нарікають,
Же ся я в тобі, серце, кохаю.
Як я тебе не вижу годину,
Видиться мні, же сама загину,
Як рибі без води трудно,
Так мені без тебе нудно!
Гди би-м я мав орловіє крила,
Літав би-м до тебе, мила.
Упав би-м я на твоїм дворі.
Аби-м тебе обачив воскорі.
Дівчинонько, моя голубонько,
Скажи ж мені усю правдоньку:
Коли любиш – дай же, що маєш,
А коли не любиш – як собі знаєш.
Коли любиш, скажи ж правду,
А коли не любиш – я си іншу знайду!
Коли любиш – люби гаразд.
А коли не любиш – покинь мене зараз!

Смутна на серцю хвиля наступає,
Що моя дівчина мене покидає.
Що я чинити тепер, бідний, маю,
Коли милую з очу пострадаю?
А іншой не маю.
Бідна пташина і та пару має,
Поки єй не знайдет, поти єй шукає.
А я, нещасливий, все то уважаю,
Що в своей милості користі не маю,
А іншой не маю.
Риба з рибою і та ся злучає,
Моя слічна дама мене покидає.
Вода з водою із Божого суда
Злучатися мусить для іного труда,
А я терпіти мушу.
І ви, орлята, соколята милі,
Позичте крил полетіти мені.
Нехай лечу в скали, яскині глубокі,
Нехай мої сльози наполнять потоки
При нещасной годині.
Ой, там же мені пребиває жити,
В нещасной долі горькі сльози лити.
Там моя розмова з звірятами буде,
Поки моє серце любві не забуде.
Лучче було не знати.
Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,
Бо я то знаю, що не буде другий
Над мене щирший, богу присягаю,
Нехай я твою давню ласку маю,
Твоїм слугою зостану

Вимовити мені трудно, що тя люблю,
Але серцю мому нудно, що тя згублю.
Що тя люблю, як свою душу,
Сам тобі правду да признати мушу.
А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,
Що навіки мене згубиш, если знаєш.
Що для тебе, ах мені горе,
Сам втоплюся да в Чорнеє море.
Не завдавай серцю туги, дівчинойко,
Не допускай умирати, голубонько.
Дай мені місце, серце, в себе,
Так мене люби, яко і я тебе.
Бійся Бога, глянь на мене оченьками,
Розвесели серце моє розмовами.
Дай рученьку, нехай бачать люде,
Що дівчинонька та моя буде.
А як же ти моя будеш, будеш знати
І навіки мою щирість пам'ятати.
Дай нам, Боже, вік щасливий,
Просимо в тебе, пане милостивий.

Нехай нагородять неба твої труди
І тяжкого серця вздихання,
Которі для мене поносить завсегди
Щирої милості кохання.
Я тобі вірним серцем сприяла,
Поки-м в свободі своей гуляла
І друга вірного не мала.

А тепер, як милость нам руки зв'язала
Через поприсяги, то трудно
Тому, которому вірне слюбовала,
В парі проводити вік любимий.
Не знаю, чим би тобі платити,
Хіба й вдячністю нагородити
За твоє прихильноє кохання?
Нехай за тоє Господь свої дари
Зливає з небес з високості,
Щоби могли по милостной парі
Повіншовати взаємності.
Заки то Божа судила воля,
Чили то ж то моя така доля,
Що тебе моя приязнь минула.

Бо то єсть образа і присягши Богу,
А іншого щиро кохати;
Бо то за тоє на страшнім суді
Треба Богу отвіт дати.
Бог буде судил, як ся справовал,
Би-м за тоє пекла не достал
Навіки вічні.

Да йшов ляшок із Варшави,
На нім бути, сукні шарі.
Мам при боку канчука,
Не боюся мужика.
Да йшов ляшок маковиком,
Надибав жінку з чоловіком.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
Мужик його привітав,
За чуприну вихитав.
От так, ляшку, добре знай,
Помагай-бог давай.
Да пішов ляшок понад Бугом,
Аж там оре мужик плугом.
Ой, став ляшок гадати,
Щоби єму сказати.
Да гадав ляшок до півдня,
Прийшов пішком до плуга.
Бодай здоров, ляшку, був,
Помагай-бог чом забув?
Да подай, хлопче, батога,
Буду вчити ляшка я
Помагай-бог давати
І шапочку знімати.
Да біда ляшка спокусила,
Прийшов ляшок до русина.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
І той його привітав,
За чуприну вихитав,
Познав русин, що ляшок,
Бо під носом порошок.
Гей, пішов ляшок дорогою,
Надибав білу гусь над водою,
Помагай-бог, біла гусь,
Навчила мене тая Русь,
Леч ось ідет медвідь кусий,
А він мовит, що й то русин,
І зняв шапку хутненько,
Уклонився низенько.
Медвідь мовит: що, лях, грати?
Почав з ляшком жартовати.
Медвідь з ляхом попіграв
І чуприну обідрав.