Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Дівонька тяженько в здихає,
Що свого дружбойка не має.
Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,
Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?
Чом очі рубойком криєш,
Чом дрібні сльозойки сієш?
Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,
Не туж головойки, знайдем способойки,
Порадимся з собою.
Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,
З недолі я плачу, не згуби,
В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,
Тепер в дорожойку, в свою сторонойку
Од'їхав мій сподар.
Батьковий і материн синець,
Назвався родом волинець.
Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,
Забудеш любості, а він по щирості
Обіцявся повернути.
Звіриламся йому була,
Що-м його кріпко любила,
Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.
Ні сам не буває, ні знати не дає,
А я, сирота, в тужості.
Не дам я сердейку волі,
Не буде знати недолі,
Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,
За вірного слугу має взамін тугу,
Але треба терпіти.
Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,
Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,
Чом знати не даєш, чом не прибиваєш
До мене, дівойки.
Терплячим в нагородойку
Дає Бог всім за службойку,
Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,
Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.

Жаль серденьку, що тя не видаю,
Вдень і вночі о тобі гадаю.
Да пішов би я вночі, не маю помочі,
Боюся блуду для страшного суду.
Ах, серденько, не лякайся суду,
Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.
Серцем засмучуся, з твару [7] З твару – з обличчя. а ізмінюся,
Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.
Ах, серденько, скажи мені правду,
Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.
Чи ж би я казала, коли б не кохала,
Бог того засмутить, хто кому ізмутить.
Ах, серденько, не буду я спати,
Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,
А в пустині звірі лютії без міри,
Пташата літають, жалісно співають.
Ах, серденько, ріка розлилася,
Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.
Піднесуся к горі, упаду надолі,
Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.

Гей і сам же я не знаю, що так мені нудно,
Тільки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.
Гей полюбив, не зблудив, гідна з гідним хороша,
Хоч і страчусь до гроша.
А старатись ревно буду, аби позискати,
Ласку твою, моє серце, знову отримати.
Гей, а за тим, а при тім, чи не буде прилюдна
Твоя мова облудна?
До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому,
Хто приїхав одшукати ласку в твоїм дому,
Гей же, вірному свойому, котрий прагне вік цілий
Завше бути зичливий.
Гей, поїду пораджуся старенької матки,
Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.
– Гей поїдь же, одвідь же, а при тому старайся,
Що мя любиш, признайся.
– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,
Іще тяжче друга мати, кріпко не любивши.
Гей же, мила, несила зносить клопіт і тугу,
Завше з мислю про друга.
Полюбивши, кожен знає, дасть на теє руки,
Що кохання жодне щире не бува без муки.
Тії муки, розлуки хутко хай проминають,
Серця лиш не вражають.
Воріженькі облуднії мають про нас мови,
А вже ж бо нас обмовили од ніг до голови,
Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,
Ласки щиро чекаю.

– Анно, Аннусенько, панно, гарная Діанно,
Чом ти ізмарніла?
Чом ти ізмарніла і личеньком ізмінилась? Була не такая.
– Тужу і зітхаю, що тя, серце, не видаю
Та й перед очима,
Хоч провідай прийди і зі мною посиди,
Уже мені так марудно,
Сумно мені, милий, нудно
Без тебе, серденько.
– Сідлай, хлопче, свого коня
Да поїдьмо з полудня до твоєї голубки.
Там я її привітаю,
З кониченька не зсідаю:
– Чолом, мила панно!
– Чолом, чолом, моє серце,
Дай же ручку, облюбенче.
Із радості прошу в гості
До покою, поговоримо з тобою
Для ліпшої знайомості.
Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,
За всіх кревних своїх.
– Многая літа, паноньку, многая літа, голубонько,
Зі мною заразом.
– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,
Я од'їжджаю, поклін оддаю
В далеку дорогу.
Оставайся здорова!
– Чом так скоро від'їжджаєш, мов на лови,
Без мене молодої?
Знати погордився, що зі мною не насидівся,
Чи мене не любиш?
Дай же Боже, нам тоє, аби жили вкупі двоє,
У любій щирості і в Божій всесилості.

Добре чужую жінку любити,
Що вміє тайну любовну сокрити,
Серце свобідне, для тебе догідне
Без переміни,
Думи спокійні, кохать свобідні
Без одміни.
Мужик напився, спить і не чує,
Що його жінка зі мною жартує.
Каже наливать, повну випивать
В добрій приязні,
Оком моргає, плічком стискає
Без боязні.
На що так красна й хороша родилась,
До зваби легко отож нахилилась.
Годі любити, бо стануть бити,
Коли піймають,
Мужик побачить, києм позначить
І полає.
А коли прийде мужик до хати,
Треба, напевне, вже утікати,
Дубина шумить, за мною гримить,
Мушу пропасти,
Коли б у руки мужу на муки
Мені не впасти!
Ах, біда мені з чужою жоною,
Бо мужик уже гонить за мною.
Ой дубиною сукуватою
По плечах мірить,
Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,
Він же не вірить.
Що ж мені бідному тут учиняти,
Вже чужу жінку годі кохати?
Ліпше відстати, власну шукати —
Думати стану.
На чужім гумні без пожитку мні,
Тож перестану.