Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Так сказав стрілець, як виходив з дому. Куди ж він пішов?

Пішов до джерела при камінній печері. Йому тепер ясно стало, що царівна – чарівниця, що то вона йому таке нещастя скоїла. А тепер він її застрілить, як вона синів йому віддати не схоче.

Дарма чекав стрілець при джерелі два дні і дві ночі. Царівна не явилась. Сумний, тяжко сумний вернув стрілець додому. Куди йти? Що почати? Де порадоньки шукати?

В хаті жінка ходила мовчки від кута до кута і поглядала на мужа, що сидів при столі, сперши голову на руку. Вони обоє боялись говорити до себе, тихо було в хаті. А донечка Любка, перше така веселенька, сиділа тепер смутна в куточку, в очах сльози, не бавилась, а поглядала з тривогою на батька і матір. Нема братчиків, нема з ким бавитись.

– Ах, мій мужу, – сказала раз жінка, – чому ти мені не сказав нічого про тую царівну, що бачив при джерелі?

– А ти, моя жінко, чому мені нічого не сказала про свій сон вночі і про Красноворонку? Не був би я синів своїх втратив.

Та що помогло сперечатись? Серце боліло і в батька, і в матері; одне другого звинувачувало, одне другому вже тепер не вірило, а синів як нема, так нема.

Минуло багато літ від тої пригоди. Любка вже виросла на гожу панночку. Про братів вона не забувала – все мала надію, що вони колись до неї вернуть, що вона їх побачити мусить. Але брати не вертали.

– Не вертають брати до мене, піду я до них, – сказала собі раз Любка і постановила справді пуститися в дорогу відшукати братів.

Мати спиняла, пустити не хотіла.

– Стратила вже синів, не хочу тебе стратити, доню, єдина моя розрадо, єдина моя потіхо. Ти світу не знаєш; ні, не хочу, не пущу.

Але донька як стала просити, як стала благати, так мати не втерпіла, позволила.

Отець і мати поблагословили Любку на дорогу. Пішла Любка на захід сонця, бо в ту сторону полетіли були її брати.

Йде, йде цілу днину, а надвечір прийшла до хатини в лісі. Дивиться у віконце, а там стіл дубовий, на нім горить свічка, а при столі сидить старець з білою, як сніг, бородою і читає грубу-прегрубу книжку.

Дівчина боялась стукати у віконце, але ще більше боялась темної ночі в лісі.

Відважилась застукати у віконце.

Старець відложив книжку, встав від стола, вийшов і отворив сінешні двері.

– Хто то до вікна мого стукав? – запитав він спокійно, поважно, але не гнівно.

Любці легше на серці зробилось.

– Я заблукала в лісі і не знаю дальше дороги, – сказала вона тихо.

– Ходи ж до хати, переночуєш у мене, а завтра підеш в дальшу дорогу.

Любка увійшла у хатину, а старець спитався:

– Скажи мені, доню, куди ти йдеш і за чим; а може, я раду тобі дам.

– Я йду братів своїх шукати; вони тепер жиють десь в горах зачарованими орлами.

– От добре, доню, що ти до мене зайшла. Бо мусиш знати, що я король над всіма маленькими пташками; завтра рано свисну, вони всі позлітаються, а може, котрий з них знає, може, що чував про твоїх братів-орлів.

Любка і втішилась, і здивувалась.

– То ви король над пташками? – спитала вона. – Як же то може бути? Розкажіть мені, бо я дуже цікава.

– Так, моя доню, я король над всіма дрібненькими пташками, мій середущий брат панує над всіма середущими птицями, а найстарший брат має під собою самі найбільші, як бузьків, орлів, чаплі, струсів і т. д. Спершу жили всі птахи між собою в згоді, але потім одні на других зачали нападати, одні других вбивати. І настала межи ними незгода, настала ворожнеча, боязнь і тривога. Зібрались пташки найменші, що терпіли від середущих і найбільших, і постановили боронитися разом, спільними силами проти нападистих птахів більших. Зібрались середущі, що терпіли від найбільших. Прийшли вибирати короля, що повів би їх на війну, та ніхто з них не мав охоти бути королем. Вкінці вибрали сокола. Зібрались вкінці і найбільші птахи та задумали ще гірше, ніж перше: нападати на середущі та найменші птахи. Та вибрали вони собі королем орла, та назвали його царем всіх птиць.

В той спосіб зробилися між птахами три великі громади: громада птахів найменших, громада птиць середущих, третя громада птахів великих.

В громаді пташків найменших нема короля: вони вибирають собі на раді що кілька літ одного пташка своїм старшиною. Кожний рід пташат вибирає собі послів і висилає їх на раду, де радять над спільними справами і установляють для цілої громади закони; старшина зі своїми найвищими урядниками, міністрами має лише дбати про те, щоби ті закони виконували. Кривди не має тут жоден рід пташків: всі живуть під однаковими правами, всім дається рівна справедливість.