Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Всі, – відповіли різнобарвні, краснопері пташки різними голосами.

– Чи не бачив хто з вас трьох братів-орлів вкупі: може, куди летіли; може, де спочивали; може, здобич доїдали?

– Ні, не бачив з нас ніхто; ми орлів боїмося, – відповіли пташки.

– Летіть же собі тепер, де кому любо-мило. А може, хто яке прохання або скаргу має: нехай одверто скаже.

Але пташки фуркнули в одну мить світами. Ніхто не зголошувався ні з просьбою, ні з жалобою.

– Підеш тепер, моя доню, лісом на захід сонця; вечором прийдеш до хатинки мого середущого брата, що панує над середущими птахами, а на знак тобі від мене даю оцей золотий перстень.

Любка пустилась в дорогу, вечором прийшла до хати середущого брата, показала старцеві перстень, переночувала і вийшла рано з королем середущих птиць перед хату.

І знов той свиснув раз – злетілось птиць що не міра; свиснув вдруге – злетілось ще більше; свиснув втретє – злетілось так багато, що не було де поміститись.

– Чи є ви всі тут? – спитався старець.

– Всі, – відповіли різними голосами птахи, тільки одні голоси були голосніші, а другі несмілі, дуже а дуже слабенькі. Одні птахи, сильніші, тиснулись все наперед, а лишень ближче короля, а других, слабших, випхали взад.

– Може, бачив хто з вас трьох братів-орлів вкупі: може, куди летіли; може, де спочивали; може, здобич заїдали?

– Ні, не бачив з нас ніхто: ми орлів боїмося, – відповіли птиці.

– Летіть же собі тепер, кому де завгодно. А може, хто яке прохання або скаргу має: нехай одверто скаже.

І вилетів на ті слова перед цілу громаду один крук, що мав свіжовидзьобане око.

– Я маю жалобу, королю, – закаркав по-своєму крук. Всі птиці стали цікаво слухати. – Мені мій рідний брат, крук, виколов око. Я найшов собі здобич, а він, розбишака, виколов мені око.

Старець обіцяв справу розсудити незабаром, а тим часом хотів Любку виправити в дальшу дорогу.

– Іди, моя доню, на захід сонця дальше от цим лісом; вечором прийдеш до хати старшого брата, він тебе радо прийме у себе. Поздоровиш його від мене і скажеш, що тепер на світі дуже зле діється, коли вже навіть крук крукові око виколює.

Любка прийшла вечором до хати старшого брата. Переночувала, як перше, а ранком вийшла зі старцем довідатись про братів-орлів.

Старець свиснув раз – птахів великих злетілось що не міра; свиснув вдруге – злетілось ще більше; свиснув втретє – злетілось так багато, що місця не мали.

– Чи всі ви тут? – спитався старець.

– Ні, не всі, – промовили птахи.

– А кого ще бракує?

– Нема ще кривого бузька.

– Зачекаймо на нього.

Не минуло кілька хвилин, а вже прилетів і кривий бузько.

– Чому ти спізнився? – спитався король.

– Помилуй, королю, не сердися: я розмовляв коло скляної гори аж на другій стороні світу з трьома братами, переміненими у орлів. Вони сюди ніколи не прилітають, бо вони – люди, не орли, і все мають надію, що колись ще назад людьми стануть.

Любка то зблідла, то зчервоніла, як таке почула.

– Добре, – сказав старець до кривого бузька. – От ця дівчина – то їх сестра; занеси її на собі на скляну гору.

Бузько простер крила, дівчина сіла йому на хребет і ледве що подякувала старцеві, а вже птах полетів з нею в повітрі.

Летів довго понад луки, понад гори та понад синє море – аж прилетів з нею на другий бік землі та посадив на скляній горі.

На тій горі стояла одна пуста хатина: в тій-то хатині мешкали три брати-орли. При стіні лежали три цегли. На тих цеглах клали вони свої голови до спання. Любка переставила цегли, а сама сховалась за піччю.

Вечором прилетіли брати.

– Хтось тут мусів бути, бо цегли переставлені, – сказали вони. – Хто би то на нашу скляну гору міг дістатись? Шукаймо, може, хто є в нашій хаті?

Любка видержати не могла, вона сама вибігла з-за печі, кинулась на шию наймолодшому братові і почала ревно плакати-заводити.

Брати здивувались і тішилися, що сестру побачили, і жаліли бідної, що вона до них прийшла на горювання та бідування.

– А що там татко, мама, що з ними чувати? – спиталися скоро брати.

– Татко-мати вічно плачуть та тужать за вами, а все не кидають надії, що вас, перш ніж умруть, побачать.

Брати залилися сльозами:

– Ти прийшла нас звільнити, а сама готова згубитись. Чим ти тут живитися будеш? Де мешкати та на чім спати? Тут ніхто не живе, тут пустиня. Скляні гори та кришталеві палати лишень здалека красно виглядають, а як прийдеш до них, то знайдеш там свою погубу.

– Я знаю одну раду, – сказав найстарший брат.