Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– А що сталося би зі старшиною, якби він кому кривду зробив? – спитала Любка.

– Його би зараз скинули, а вибрали іншого. Пташки дали йому власть над собою, але можуть відібрати і дати іншому, що їх свободу буде захищати.

– Не так вже діється в громаді середущих птиць. Там мають короля з роду соколів: син наступає по батькові, а якби королівська родина вимерла, то тоді з іншої родини вибирають собі короля нового. Король має також своїх міністрів; є там і спільна рада (сойм), як у пташків найменших; але там король може часами не потвердити того, що посли на спільній раді ухвалять. І ще скажу тобі цікаву річ: король має, крім міністрів і дорадників, іще одну дорадницю, що її дуже слухає, а знаєш, що за одна? Є то сова, дуже мудра птиця; вона мудріша, ніж той сокіл, що тепер є королем між середущими птицями. Кажуть, що в них не король панує, а його дорадниця сова.

В громаді середущих птиць перевагу мають птиці сильніші: слабші і спокійніші дізнають не раз кривди і хоч пошукають справедливості, та звичайно надармо; їм все кажуть єдине: будьте такі сильні, як ми, то й ви будете могли других так дзьобати, як ми вас дзьобаємо. Добре, а де ж і коли ті слабші тої сили наберуть, як їх сильніші все дзьобати будуть? А сильніші птиці, що їм добре діється, кажуть перед чужими птахами, що вони справедливо собі зі всіма птахами поступають, «по заслугах», вихваляють порядки в своїй громаді та кажуть, що над них нема на світі ліпших.

Ще гірше, ніж межи середущими птицями, діється в громаді птиць великих. Там орел панує зі своїми орлами-міністрами. Ради сойму, послів від поодиноких родів птахів там зовсім нема: як цар скаже, так всі слухати мусять. Ще більше: недавно видав їх цар приказ, щоби всі однаковою мовою говорили – всі по-орлиному: і чаплі, і бузьки, і лебеді, і гуси. На той приказ лебеді зі страху зовсім оніміли, і тепер кажуть, що кожен лебідь доперва перед самою смертю пісню жалібну проти царя співає, гуси лиш ґеґочуть, бо давно свою мову забули, а бузьки клекочуть; а перше і вони по-своєму говорити вміли.

Під царем-орлом всі роди птахів однако терплять: всі, крім орлів, чують несправедливість і кривду, але бояться виступати за правдою, бо орли – хижі та дужі птахи, всіх би пороздирали.

Не знаю, як тепер між людьми водиться, бо я вже давно з лісу не виходив. Давніше всі люди рівні собі були і в згоді жили. Однак, відай, тепер не так. Був тут у мене один старець, що втік від людей до лісу: не міг вже видержати між ними. Казав він мені, що межи людьми вже є і старшини, і королі, і царі, і міністри, є вже і війська, що війну провадять, кров проливають; полями і лісами поділились між собою люди і вже кажуть: то моє, а то твоє, а перше не так було. Виджу, що і межи людьми настало так, як межи птицями. Ходить чутка, що десь на другій стороні світу, за лісами, за горами та морями, є і царі такі, як межи птицями, як між великими птахами орли, є і королі такі, як між середущими птицями соколи. От біда, та й тільки.

– Ви, дідусю, сказали, що ви є королем над найменшими пташками, ваш середущий брат – над середущими, а найстарший – над найбільшими. Як тото мається розуміти? – промовила Любка.

– Видиш, моя дитинко, птахи не могли собі дати ради: їх розум був таки замалий, щоби самому радитись. І от знаєш, до кого по поміч прийшли? До найтяжчого свого ворога, до чоловіка, що їх часто губить для себе на поживу. Мій батько старенький жив змалку в тім лісі. Одного дня прийшли до нього посли від різних птиць з просьбою, щоби він став їх найвищим царем і лагодив спори поміж ними. Мого батька любили всі птахи, бо він їм ніколи кривди жодної не робив, ніколи жодного з них не застрілив. Батько вислухав їх мови, випитався про їх громади і устрій докладно, прикликав нас трьох своїх синів і сказав: «Пануйте ви над птахами по старшині». Кожному з нас дав оттаку свиставку. Як мені птахів треба, то свисну – і вони позлітаються тутки зі всіх сторін світу. І завтра раненько я свисну на всіх пташків найменших: може, хто з них бачив твоїх трьох братів-орлів. Тепер же, моя доню, іди переслатись на подушках з пуху, бо вже пізня ніч.

Хоч замучена була Любка, а однак спати не могла, чекала ранку: чи вона довідається дещо про своїх братів.

Зійшло сонце – Любка була на ногах.

Вийшла з дідом перед хату. Дідусь вийняв свиставку: свиснув раз – злетілось пташат цілі хмари, свиснув другий раз – злетілось іще більше, свиснув втретє – злетілось так багато, що не мали де поміститись.

– Чи є ви всі тут? – спитався старець.