Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Яку? – озвалися другі.

– До лісу надолі приходить щодня полювати молодий принц-царевич і відпочиває під нашою горою. Завтра раненько ти, Любко, ходити собі будеш по краю нашої скляної гори. Царевич сподобає собі тебе, бо ти дуже гарна, а як дістанеться до тебе на скляну гору, то обіцяй йому, що вийдеш за нього, як він нас перемінить назад в людей. Він має тут своїх чарівників, а ті потрафлять то зробити.

Рада найстаршого брата сподобалася дуже.

Рано-раненько полетіли три брати в поле, а сестра прогулювалася по краю скляної гори. І от з лісу виїхав на біленькім конику в золотому убранні молодий принц-царевич. Глянув на скляну гору і став, не міг їхати далі: йому здавалось, що якийсь ангел з крилами з'явився на скляній горі.

Але то не був ангел: то була прекрасна Любка.

– Я мушу її дістати, – постановив собі царевич, – але як тут на скляну стрімку гору вилізти?

І казав спровадити таких майстрів, щоб в скляній горі поробили сходи. Тими сходами виїхав на коні молодий, в золото убраний, царевич на саму гору.

Любка обіцяла вийти за нього, як він спровадить чарівників, щоби перемінили її братів в людей. Царевич сказав:

– Мій отець панує над різними людьми; він має під собою людей і багатих, і бідних, учених і невчених, і чарівники є межи ними. Я маю надію, що ще нині твої брати стануть людьми.

Сказав то і від'їхав.

Ще сонце не зайшло, як царевич вернув з чарівниками на скляну гору. Брати-орли вернули і дізналися вже про обіцянку царевича.

Чарівники випиталися братів, яким способом вони в орлів перемінились, шукали в книгах ради, варили трояке зілля, заговорювали, махали руками і паличками на всі сторони світу, завертали очі. А на кінець дали братам напитися зілля.

І брати перемінились назад в людей. Радість їх і Любки не дасть описатись.

Брати, Любка і царевич удалися наперед до родичів принца, а відтак виправились до своїх стареньких. Старий стрілець і жінка від того дня мовби вдруге на світ народились.

Вони покинули свою хатину в лісі на поляні і поїхали з дітьми і царевичем до палати. Там відбулося таке гарне весілля, якого світ не тямить, а як потім цар, що панував так, як орел над великими птахами, помер, то царевич став на його місце царем. Любка стала царицею, і вона-то порадила своєму мужеві, щоби він у себе задав такі порядки, які є, бодай, у середущих птиць. Чоловік пристав радо на то і зробив трьох братів Любки своїми міністрами. Богдана – міністром справ внутрішніх, Романа – міністром війни, а Володка міністром справ заграничних. їх родичі старенькі жили ще довго-довго в згоді і любові, а баба Морана посиніла зі злості, що штука її не зовсім вдалася.

Не в десятім царстві, не в тридесятім государству а на нашій Підкарпатській Русі жив добрий цар Володар. Та й не зле тоді людям жилося. Худобу гнали на пасло, а під горами вино росло, а на долах жито, пшениця і усякая пашниця.

Аж умер старий цар Володар, а з широкого степу прийшов новий. Той новий цар витягнув із Дунаю змія Веремія. Та й загнав той цар змія Веремія у мукачівські гори, та й казав нам, русинам, йому дань давати, – що одміниться місяць, по дванадцять діток-малоліток.

Розсівся той змій Веремій на Чернечій горі, на латорицькій воді людям на горе. Сім голів має, діток пожирає, не рік, не два, не три, не чотири. Та й вже наша земля пустелею стала. Старі вже мруть, а молоді не ростуть, тільки душі з діток-малоліток вилітають та й у квіти сідають і плачуть до схід сонця. А на сході сонця, на широкому Подолі володів хоробрий князь руський Федір Коріятович. До нього й долетіла звістка про змія Веремія та про те, як змій малих діток пожирає. Князь подумав, а далі сідає на вороного коня, їде через гори та й приходить до Мукачева.

Опівночі станув на мукачівськім замку. Та й перед зорею з'явився йому старий дід, сивий увесь, та й показав пальцем на Токай та каже:

– Вийди до схід сонця на долину, то почуєш, яке то горе в нашій руській землі!

Вийшов князь до схід сонця на долину та їде конем з Мукачева до Токаю. Сонце світить, а квіти черлені від Мукачева до Токаю тремтять під росою. А з кожної квітки маленькі душі плачуть.

– Рятуй себе, князю, і нас від жовтого змія Веремія!

Перейшов князь аж від Токаю, а від Токаю аж до Маковиць, від Маковиць до Мукачева, та дуже здивувався, що ніде немає дітей, лиш діди та баби в кожній хижі.