Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Радуйся, радуйся, руська земле!

В'ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.

І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в'язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?

Пчілка, про яку говоримо, була найвеселішою цокотухою царських пасік. Вона мала чепурну голівку крильця розмальовані синіми пружками, мохнате тільце і лапки рухливі, як живе срібло.

Славна була пчілка.

Лежав раз цар Соломон у холодному саду, чорний невільник з Фінікії розстелив пухкий килим на травах під оріхами і віялом з павиних пер освіжував лице володаря. Сей, простягнувшися горілиць, роздумував півсонно над причинами всього, що сотворене Богом.

У саду була тиша. Далеко десь, одною і тою самою ноткою, скрипів колодязь, тож цар Соломон схилив чоло на руки і непомітно для себе задрімав.

Тільки що став снити, як тридцять тисяч кметів рубає кедрину на Ліван-горі під храм Господові, тільки що став він чути грюкіт кедрового брусся, кладеного будівничими на стовпах святині, тільки що у сні мов за імлою спостеріг на морі кораблі, повні золота з країни Офір, як пчілка, отся найвеселіша з цілої царської пасіки, ужалила його в лице, і заки прокинувся, відлетіла без сліду й вісті.

Цар Соломон ліг, постогнуючи, у своїй кімнаті; голова в нього завита вогким ряденцем. Слуги чимраз віялами прохолоджують опухлу і наболілу щоку, вважаючи, щоби нічим тяжко гнівного не обідити. Приносять у срібних чашах цілющі ліки, спалюють на лопатках нард і цинамон, раді принести царю забуття, та все даремно.

Цар Соломон устав нарешті, сів на своему одрі з рожаного дерева і велів слугам:

– Ідіть до цариці пчіл і поспитайте, яке ім'я сеї негідниці, що ужалила мене? Вона, цариця, весь свій рід, що при дворі живе, знає по імені. Коли б зборонялася виявити, хто є винуватицею, горе їй! Викурю димом усі двірські пчоли, нехай пропадають до одної на дощах і вітрі!

Цариця пчіл зблідла, як почула сю страшну новину. Вона сиділа саме у своєму улію, на престолі, зліпленім з воску, прозорого, як алебастер. Пробувала оправдати збиточницю її молодим віком, несвідомістю двірського етикету, незнанням високодостойної особи царя Соломона…

Ніщо не помогло. Коли побачила, що через одну пчілку з димом підуть тисячі любих, спокійних сотворінь, – рішилася жертвувати тамту і сказала:

– Ся пчілка зоветься Цвітанка.

Найшли її ледве вечором, як, не прочуваючи лиха, сиділа собі на купочці квіття, саме напроти царського вікна, і задніми ніжками чистила крильця, що мелькали в повітрі, як два живі вогники. Одна із служок, метка над усі другі, закинула сітку над комашкою – і зловила, мало не упала з своєю полоненою почерез грядки крокозу та чорнобривця.

Принесли пчілку перед володарем. Він до сеї пори трохи вже прийшов до себе, лице потахло і біль менше дошкулював. Коли побачив таке мале сотворіння, що стало причиною утрати його спокою, вибухнув голосним сміхом, але біль під оком вернув його лицю давню строгість, і він сказав безжалісно своєму почтові:

– Утопіть її в ставі і принесіть мертву перед мене отсю пчілку Цвітанку А тоді нехай комонники запряжуть найменшу мою колісницю. Поїду оглядати, як дарабами пливуть зрубані кедри з ліванських гір.

Затріпоталася з жаху пчілка, негодна найти собі щілки до утечі. Наче той золотий в пасмужки брендяк, завертілася яких десять разів довкола себе, гей на вмиранню. Коли ж почула, що її несуть вже кудись чиїсь жорстокі руки, вона, скільки сил у маленьких грудях, заплакала:

– Не вели мене губити, царю Соломоне! Я тобі можу колись стати до помочі у лихій пригоді.

Тут уже не було направду стриму сміхові…

Всі сміялися, навіть пчілка, мов сим сміхом заразилася, й собі захихотала крізь перлисті сльози. Цар Соломон сміявся найголосніше і сам підійшов до сітки, високий, прегарний, в пурпурній мантії ще й блиску самоцвітів. Він схилився і великодушно випустив малого в'язника на волю.

Помчала пчілка, розтопилася високо в блакиті і довго пропадала здалека від людей, так маленьке серденько билося з тривоги. Аж коли роса зробила її крильця тяжкими, вона нишком вернула до улія і без ніяких снів, як дроворуб, проспала всю ніч.

Від сеї пори цар Соломон полюбив її, шукав, пізнавав між другими, – її одній лиш вільно було бриніти кілько хоч довкола царської палати.