Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Се вже вдома я полагоджу, – говорила з серцем, тьохкаючим від радості. – Тепер спішімся, бо сонце зайшло, і за мною Таня шукає по всіх усюдах.

Вона говорила до себе, жваво жестикулюючи, і видно було, що не лиш уста її викидають стільки слів, але також руки, волосся і навіть біла пікова суконка.

Діставшись через вогкі грядки до хати, Дарочка кинула китицю через двері на шафку у спальні, а сама побігла до кухні, де зняла зарошені сандалки. Таня, що саме сю хвилю верталась від учительки, де заходила шукати Дарочки, аж сплеснула руками.

– Куди ж се ти ходила? Де ховалась під вечір? Ах, Господоньку, коби-то вже пані були вдома! Коби я вже не журилася тими дрібницями!

Вона відібрала від Дарочки сандалки і старанно обчищала їх, намагаючись бути гнівною та сердитою. Але Дарочка закинула обидві руки на шию вірної служниці і гладила її ніжно по зморщенім лиці.

– Я вже тебе слухатиму, Таню, – виправдовувалась крізь сльози, – я забула попередити – збирала трохи квіток; та розсмійся, Таню, раз, два і три!

Мала деспотка наказуючим рухом піднесла руку догори, і добра Таня усміхнулась.

Увесь вечір Дарочка не відступала від Тані – накрила стіл до вечері, наклала татові люльку і порахувала білизну, що її принесла прачка Остапова. Відтак пригадала собі квіти – налила у вазу води і, повкладавши їх чепурненько, поставила на шафочці біля свого ліжка. Потому помолилась, як усе при мамі, і лягла у постіль. Було їй дивно солодко на серці, неясно, мов з-за мряки являлись перед нею радісні події завтрашнього дня. Вона усміхалася до себе, наче її вже тепер обіймали мамині руки і ніжні, любі долоні гладили її волосся. Ясмини і нарциси ронили тяжкі пахощі, висока травка з білим промінчиком крізь середину хиталась весело у місячнім сяйві… Годинник цокав тихесенько своє тік-так, наче хто пересилував зернятка срібного маку… Усе навкіл сповилось спокоєм, і думки Дарочки теж. Не знати, як довго спала вона першим міцним сном, але хтось поторсав клямкою дверей, вона зразу ж піднесла голову і уважно глянула поперед себе.

В розхилених дверях стояв гіацинтовий цвіт. Ще недавно у лагіднім світлі сонячного дня Дарочка бачила його в красі здорової молодості, але тепер стояв він перед нею смертельно блідий і дивився на неї поглядом тяжкохворого сотворіння. Його одежа була зім'ята і обдерта, а стеблинка стікала кров'ю.

Дарочка простягнула руки і хотіла закричати. Але гіацинтовий цвіт наблизився легкою ходою до її ліжка і промовив шарудінням, пахучим і тихим, як зітхання:

– Пізнаєш мене? Перед заходом сонця я жив серед моєї рідні, радіючи вітрові, що обтріпував кожну пилинку з моєї одежі; сонцю, що цілувало мене золотими устами; росі, що падала на мене, як рясні сльози Божі… Се ти зробила, що мої квіти-дзвіночки видзвонили вже останню молитву блакитному небу… Ти вирвала мене з корінням із землі – і ось глянь!

Він став проти місячного світла, і Дарочка побачила, що береги стеблинки, на якій стояв хитаючись, кривавлять, мов рана…

Ще він не скінчив говорити, як за дверима відізвався чийсь шепіт, тиха хода, і крізь відхилені двері увійшов у кімнату ясмин.

Він дрижав, немов стримуючись від плачу, і йшов просто до ліжка Дарочки. Заломлював з розпукою свої зів'ялі галузки і з тяжким стогоном кинувся на постіль.

– Віднеси мене, – благав, – віднеси в сю мить до моїх сестер і братів! Вони там з кожним подихом вітру обертають за мною очі, не бачать мене! Чуєш, як тихо? Усі пташки замовкли. Бачиш, як темно? Усі золоті мушки з жалю перестали світити!

Він чіплявся тонкими галузками рук, волосся Дарочки і силою підносив її з постелі. Але Дарочка не могла ніяк встати, її руки були тяжкі, як олово, і ноги відмовили послуху. Крізь розхилене горою вікно побачила вона нарциса, що дивився на неї зором погаслим і бездушним. Його струнка постать, що хиталась, головка, жалібно схилена додолу, були образом такого терпіння, що аж тепер Дарочка заплакала гірко.

Але квіти були невблаганні, їх зайшла в кімнату ціла юрба з грізними лицями, суворим виглядом очей. Вони обступили постелю Дарочки і гомоніли на всі голоси: На суд її! На суд!

Місяць приглядався скоса тому всьому, наче не хотів і знати, що тепер діятись буде… А провідник цілого гурту, гіацинтовий цвіт, що перший увійшов був у кімнату, став тепер на малім столику, де лежало вишивання Дарочки, і задзвонив пов'ялими дзвіночками:

– Заспокойтесь, квіти, суд буде!

Вмить усі замовкли і поставали в ряди, а гіацинтовий цвіт почав вести річ: