Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Тим часом полетиш ти, Бабо Яго, до хатини стрільця. Приступиш до його жінки, як вона спати буде, і скажеш їй у сні, щоби вона тую красноворонку, що її чоловік завтра додому принесе, спекла і дала своїм синам. Обіцяй їй, що від того чудного птаха її сини мудрішими, сильнішими і кращими від усіх людей стануть. Так намовлена мати дасть синам спечену красноворонку, але тяжко помилиться – її сини не стануть ні мудрішими, ні сильнішими, ні кращими над всіх людей. Ні! Вони переміняться відразу в орлів і полетять світами. Бо тою красноворонкою, що застрілить їх отець, буде чарівниця Стеха.

На ті слова чарівниця Стеха перемінилася в красноворонку і сіла на рамено Морани.

– Тая сумна пригода в родині стрільця буде причиною до першої незгоди межи мужом та жінкою. Жінка стане дорікати мужеві за його нещирість, а муж жінці – за втрату синів. Згоди вже не буде між ними до кінця життя: вони стануть нашими вірними слугами. А інші люди навчаться від них нещирості і незгоди, і відтак в рід людський кинеться насіння ворогування і ненависті, що вибуяє скоро.

Таку мала надію Морана, але чи її надія справдилась, побачимо небавом.

Раді був кінець. Морана встала зі свого престолу, лис побіг в ліс, Баба Яга полетіла на поляну, а красноворонка пурхнула між дерева. Морана пішла до своєї палати на дні багна перетворюватись в царівну, щоби привабити до себе стрільця над джерелом при камінній печері.

Чарівник-лис Хвостатий справився добре: ще того самого дня пополудні привів стрільця до Морани, перебраної в царівну.

Морана причарувала стрільця красотою і багатством, показала кришталеву палату, обіцяла панування над просторими краями за одну-однісіньку убиту птичку, за красноворонку.

Баба Яга явилась у сні ворожбитою жінці стрільця і сказала їй, що її сини будуть мудрішими, сильнішими, красивішими над всіх людей, як з'їдять спечену красноворонку, котру чоловік рано принесе з лісу додому.

Сталося.

Раненько, щойно світало, вибрався стрілець з луком до лісу. Мав щастя: убив небавом красноворонку. І він не йде, ні, а біжить над джерело до гарної царівни з дарунком. За красноворонку він буде найщасливішим чоловіком на світі.

Приходить до джерела – царівни нема. При печері хлепав лис воду, а побачивши стрільця, порадив йому вернути додому а з красноворонкою прийти вечором, бо царівна лише вечорами в печері являється.

Поволі-поволеньки, поважно та смутно поплівся стрілець до своєї хатини. Жінці не сказав ні слова, бо царівна заборонила, положив торбу з красноворонкою на лаву, повісив лук і сагайдак зі стрілами на кілочку, що вбитий в стіні, а сам, утомлений, сів за стіл.

Жінка подала на снідання теплого молока; сама не їсть, не п'є, а все на торбу ловецьку поглядає. «Чи є там красноворонка, чи ні?» – так собі думає. Чоловік поснідав та каже до жінки:

– Не піду я тепер в ліс, аж хіба по обіді, чогось я утомився, нині піду переспатись.

– Добре, мій мужу, – каже йому жіночка, – іди переспатись. А як час обідати буде, я тебе збуджу.

Пішов чоловік спати, а жіночка хап за торбину. А в тій торбині – красноворонка. Справдився сон: правду сказала ворожка.

Не минуло півгодини, а вже красноворонка, гарно присмажена, лежала на дерев'яній тарілці. Вернулися три сини з ягодами, а сестричка Любка лишилась ще в лісі плести віночок з квіточок.

– Сини мої, соколики, татко вам красну пташку забив, а я вам спекла на сніданє: їжте на здоров'я.

З'їли сини пташку, але що з ними діється? Мати руки ломить: вони вже не хлопці, вони вже в орлів замінились. Крильми злопотіли – і вітер в хатині підняли та вилетіли вікном. Мати кличе, лебедить:

– Верніться, діти мої любі.

Ні, вже не поможе; сини полетіли, сини вже не вернуть.

На крик і плач матері збудився отець. Питає, що сталося; мати з жалю лише плаче та ридає, а слова промовити не може.

Се був перший плач в тій хатині, бо досі все були тут сміхи та і радість.

Батько вже розгнівався з нетерпеливості і сказав голосніше, заломлюючи руки:

– Жінко, не рви мого серця, скажи мені раз: чого ти так плачеш, чого так заводиш?

Се був перший гнів і перше нетерпеливе слово, яке в тій щасливій родині сказав чоловік до жінки.

Жінка ще більше розжалилася гнівними словами мужа, але таки, втираючи сльози, з тяжким трудом оповіла про нещасну пригоду.

Чоловік понурив голову і не сказав нічого: нараз вхопив лук і сагайдак, а його очі загоріли гнівом.

– Чекай на мене тут, жінко, а я йду синів пошукати; не журися, вони будуть знову наші.