Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Тоді дівчина сказала йому:

– Візьми й мертвиці, вона нам придасться, а з сеї скрині – перед і золота, скільки понести можеш.

Царевич так і учинив, і вони вийшли з замку, взявшись попідруки, й сіли на коня.

Та щойно стали спускатись вниз, почало за ними гриміти, блискати, кидати камінням. Меч хотів уже обернутись, але дівчина закрила йому очі рукою і сказала:

– І не думай, бо загинеш.

І кінь піднявся в повітря, а за другим скоком став на розпутних стежках і сказав:

– Злізай, царевичу. Далі з тобою не піду. А он твій кінь пасеться недалеко.

Царевич пустив білого коня і пригадав собі заповіт братів. Вийняв ножі, а обидва були залиті кров'ю! Тоді свиснув він на свого коня і поїхав дорогою найстаршого брата.

їде ж він, їде, аж зупинився перед воротами міста, доми котрого були покриті чорним киром. [108] Кир – сукно

– Що се таке? – спитав він перехожого.

– Король вмирає, – відповів сей, – а там є дві шибениці. Король прийняв двох королевичів, що зайшли сюди, як своїх, а вони змовились короля струїти, царство його між себе поділити. Зрада вдалася, і їх мають повісити.

Царевич скочив на лобне місце й побачив там багато людей, а під двома шибеницями своїх обох братів.

І жаль йому стало братів дуже, тож крикнув до катів:

– Не вішайте, даруйте мені отсих двох, а я вам виздоровлю короля.

Тоді прискочив до нього народ і каже:

– Се якийсь спільник. Нехай ті повиснуть, а він, коли не оздоровить короля, піде за ними.

Тоді встромила дівчина руку в дзбанок з мертвицею і почала бризкати на людей. Де найменша крапля водиці впала, там люди від неї завмирали. Заснули й кати, а царевич розкував своїх братів і велів їм ждати його за воротами, а сам пішов до королівського замку.

Дав умираючому королеві напитися водиці-живиці.

– Ти хто такий? – спитав король, який відразу одужав.

– Я син Нарзана.

– То ти – брат отсих двох, що мене хотіли струїти?

– Брат. Я їх випросив собі за те, що тебе оздоровлю.

– Бери, – відповів король, – але й стережись, бо хто раз за ласку платив зрадою, той і вдруге се учинить. Вовка де стрінеш, то бий.

Багато обдарований королем, зустрів Меч своїх братів за воротами і взяв їх на повіз, запряжений шістьма королівськими кіньми.

Оповів братам свою пригоду, а вони присягались, що тільки злоба челяді короля і суддів зробили з них злочинців, а вони зовсім не важили на життя короля, бо струївся сам рибою, якої забагато наївся.

Меч повірив їм, і в любій згоді їхали далі, аж зупинились у темному лісі біля корчми, де стали вони на ніч.

Дівчина приготувала вечерю, а коли наймолодший брат оглядав коні і їх напував, вийшли Перстень і Берло надвір і почали пошепки радитись, що зробити, бо як брат привезе батькові водицю і тую принцесу, то стане наслідником престолу й почне над ними панувати.

– Як же би то нам його позбутись?

– Не журись, – сказав до Персня Берло. – Та він має водицю-мертвицю з собою. От її дамо напитись, то й вмре, а ми вернемось додому. За маєток і дівчину кинемо жереб.

– Погано ти радиш! – сказав молодший брат, Перстень. – Я вже не хочу вбивати брата. Він нам лише добро діяв, але, як він засне, бризнем на нього мертвицею, щоб ще лучче заснув, винесемо в ліс та й кинемо в глибоке провалля, що тут недалеко.

Згодився на те Берло, та зробили вони так, як нарадились.

Холод і волога пробудили царевича Меча, і він побачив довкола лише глибоке провалля. Пригадав собі все і гірко заплакав.

Згадав царевич, що колись врятував лиса, на котрого напав гірський орел. Лис той дав йому напам'ять пищик, щоб запищав у нього, коли буде у великій пригоді. Тепер Меч запищав тричі. Відразу вліз якоюсь дірою у його яму лис і каже:

– Здоров був, царевичу, хапай мого хвоста, а я витягну тебе звідси.

Царевич так і зробив, потому пішов до того міста, де царював його отець Нарзан.

Він увійшов у те місто, але лице його так змінилось, що ніхто його не впізнав. Невпізнаний ввійшов у царський двір, зайшов до вівчарні і дався впізнати вівчареві, а той йому каже:

– Мечу наш дорогий, царевичу, велике горе буде. Ото прийшли твої брати, привели з собою панну і принесли водицю-живицю і мертвицю. Кого хотять, того й виправляють на той світ, а твому отцеві повернули зір, і царство має бути поділене між них обох.

На ті слова зняв царевич з правої руки перстень, що його дістав на замку скляної гори від принцеси, і каже:

– Іди, дай сей перстень принцесі, що з моїми братами сюди приїхала, але не кажи ні слова, а вертай назад.