Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Дивися, Івасуню, ось слід наших коней і коліс татового воза! – крикнула, зрадівши.

– Ая, може, за ними втрапим додому, – озвався хлопець.

– Втрапим, чому б ні!

І діти, взявшися за руки, швиденько пішли за двома рівнобіжними лініями коліс.

Вечір. На небі розсипалися звізди, неначе ясні, лискучі краплі золота, а над землею повисла тиха, супокійна задума весняної ночі. Мачуха наварила пирогів, наляла молочної каші у миску та припрошує батька:

– їж, старий, не журися, нема чим!

– Ет, якось мені ані твої пироги, ані молочна каша не лізе до уст!

– Чому?

– Бо страшно. Чого я тебе послухав та позбувся дітей?

– Старий, май розум, нема чого лякатися та жалувати, або ж то діти такі, як у людей? Се непотріби, нероби – їх би лише потопити!

– А преціж вони мої діти!

– Та що ж з того?

– Що з того? Вони десь голодні, оплакані та перестрашені десь би також з'їли пирогів і каші! А може, може, де вовки пороздирали бідних дітей?

– Ні, батечку, не журіться, ми осьдечки, отворіть! – закричав під вікном Івась своїм щебетливим голосочком та застукав у вікно.

Старий зжахнувся, бо погадав, що се, може, душа його безневинних дітей майнула поперед вікна його хати невеличкою пташиною та затріпала крилоньками об вікно. Мачуха станула коло стола ні жива ні мертва, зблідла як папір.

– Чого стоїш? Отвори дітям, – сказав по хвилі старий, – хай ідуть до хати.

Мачуха отворила з пересердям сінні двері, а діти тихенько ввійшли до хати.

І знов минуло кілька літ серед колотнечі мачухи з батьком, мачуха стала ще більш лютіша, ще більше гнівлива та сукриста. Не раз як заверне своїми сивими очима, як розпустить язик, то начеб вода падала на млинські колеса, так котиться завзята, страшна бесіда з її запінених уст, – а деколи її з великого пересердя щось потисне за горло, вона ціла почервоніє, як кармазин, закусить губи, затисне кулаки, кричить якимись дивними голосами так, що і діти, і старий втікають з хати.

«Нема ради! Не знать, що почать на тому білому світі», – думав не раз старий батько.

– Діти, збирайтеся, поїдем ловити рибу! – сказав якось у самі вівсяні жнива. Івась тішився, бо любив дуже ловити рибу, але старша та розумніша Маруся не дуже радувалася тою дорогою, бо знала добре, що ріка далеко-далеко від їх хати та що батько вибирається з дому на кілька днів.

«Хтозна, що з нами статися може за кілька днів, коли понад рікою лугами та лозами волочаться голодні вовки. А може, знов мачуха намовила батька що злого зробити», – думала собі.

Однак зібралася, якнайліпше та найкраще.

Старий запряг коні, кинув на віз вершку, ковбелю, а в кошіль взяв хліба, сиру та каші, забрав діти – Марусю та Івася – і поїхав геть-геть далеко, аж за той довжезний вільховий луг, що купався серед погідного дня у синявій імлі. Там, де луг звужується, а зачинаються густі зелені лози, переїхав батько убрід ріку та й пустився довгими непроглядними степами, що маяли зеленою травою, якби зеленою шовковою китайкою. Сонце вже спустилося до самісінької землі, а ціла земля з зеленим степом, с густими лозами, з озерами і рікою купалася в жовтім, яснім світі згасаючого сонця. Батько став над невеликим озером, оброслим високою тростиною, шуваром та татарським зіллям.

– Злазіть, діти, – сказав батько остро, але весело.

Маруся та Івась поскакали з воза, старий припняв коні, щоб не повтікали, поскидав верші на землю та озвався:

– А ти, Марусю, дістань з соломи горшок, зачерпни води, розложи огонь та зладь вечерю.

– Добре, таточку. Лише, Івасю, назбирай зісохлої осоки на огонь, – сказала дівчина, забираючися до своєї роботи.

Батько ж пішов на ріку, щоби у воді заставити сіті. За кілька хвилин палахтів ясний огонь та тріщала суха осока.

Уже сонце підбилося вгору, коли Маруся збудилася зі сну. Дівчина оглянулася, але коло неї не було ані воза, ані коней, ані батька, лише Івась спав на в'язанці сухого сіна.

– Вставай, Івасю! – сказала Маруся, будячи хлопчину та роздивляючись уважно вкруг себе. По дрібній зеленій траві, по корчах лози, шувару та зілля блищала роса дрібними краплями та мигтіла ясними проміннями; вода на озері та в ріці ясніла, наче блищала довга плахта, у котрій відбивалися небо, і сонце, і корчі, і трава, і луг.

– Де тато? – запитав Івась сестрички.

– Нема, десь поїхали далі!

– А нас самих лишили?

– Таж лишили.

– Що ж ми почнемо самі тут на бездомнім, широкім степу, далеко від хати та людей? – залебедів хлопчина.

– Не журися, Івасечку Бог-батько, якось ми собі дамо раду; не згинули ми в лісі, не загинем і в степу!.. Збирайся та ходім далі!.. – І потягнула за собою хлопчину.