Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Вівчар пішов, а царевич чекав його приходу.

Аж тут відчинились двері і показалась Лелія, принцеса з замку скляної гори, і кинулась царевичу на шию.

Коли царевич оповів їй свою пригоду, побігла вона до старого царя Нарзана і розповіла про зраду братів. Цар скликав всіх людей і запитав обох своїх синів:

– Сини мої любі, ви мені дали світло очей моїх, а вам за те належиться заплата; межи вас розділю я царство своє, але скажіть мені, що я маю вчинити з такими людьми, що свого брата, котрий вибавив їх від смерті, кинули у провалля на роздертя вовкам і ведмедям.

– Для таких мало шибениці, – сказав Берло.

– Таких колесувати, – сказав молодший, не знаючи, що він сам на себе видає осуд смерті.

Цар тоді вернувся в покої, взяв за руки свого сина Меча, вивів перед весь народ. Тоді сказав наляканим двом старшим братам:

– Не хочу вас колесувати, не хочу, щоб ви гинули на шибениці, але геть з-перед мого лиця, з мого царства: Меч і його жінка Лелія успадкують по мені моє царство.

Весь народ одобрив справедливий осуд царя.

Івась та Маруся мали люту мачуху, що над бідними сиротами знущалася та ще прискаржувалася перед вітцем, мов то Івась та Маруся неслухняні, ліниві та непокірливі.

– Нема що таких лихих дітей держати дома, – казала не раз люта мачуха до вітця, – нехай ідуть у світ та між людьми набираються розуму!

– Та де у світ? – пита зажурений батько.

– Се твоя, а не моя річ! – цокотить мачуха.

Старий батько підопре голову на руку конець стола та важку думає думку: що почати з дітьми? А діти, як можуть, стараються приподобатись мачусі. Маруся і водиці чистенької та студененької принесе з кринички, і начиння помиє, і хату позамітає, і дитину малу заколише, і випере. А Івась? Господоньку, такий маленький, блідий, з білявими кучерями, а вже і дровець принесе, і коні попасе, і корови заверне. Та що ж? У мачухи тільки «нероби» та й «нероби»!

– Роби собі, що хоч, з дітьми, а ні, я кидаю хату та йду в світ за очі, – кричала майже щодня мачуха до вітця.

Остогидла сварка старому, жаль було дітей, жаль було і жінки; не знать, як порадити, а рад би щиро якось приголубити і дітей до серця і утихомирити люту жінку.

Була весна. Сонечко ясно-красно засвітило над землею. Забриніли бджілки понад зеленою травою, ліс розвився, як вінчик на голові дівчини.

– Збирайтеся, діти, поїдем в ліс по дрова, – сказав батько Марусі та Івасеві, запряг коні, вложив кусень хліба в торбину та поклав сокиру і довбеньку на віз… Маруся та Івась зібралися скоренько, посідали разом на фіру, батько вдарив конята батогом, і віз покотився, як кинений вправною рукою м'яч, по сухій дорозі до недалекого густого лісу. Діти роздивлялися, тішилися ясною дниною, вслухалися в дрібненьке щебетання жайворонків, що розливалося в пахучім, веснянім повітрі.

Приїхали до лісу, а в лісі розкішно, як в раю: цвітуть синенькі дрібні лісні фіялочки, жовті первістки, блискучий лотос, кує зозуля, а зі всіх сторін доноситься запах свіжого листя, живиці та вологи. Коні похнюпили голови та скоренько дрібочуть чимраз далі крутою доріжкою в густий ліс. У лісі щораз темніше, тихіше та лячніше: дерева підіймаються все вище та вище, земля стає щораз пустішою, ні цвіту, ні зеленої трави, лише зсохле гілля та дрібні шпильки щетини.

– Гов, тпру! – сказав батько та здержав конята. – Злізайте з воза, будете оттут збирати хмиз на купочку, а я поїду трошки далі та зрубаю яку ялицю. Лише ніде не відходіть з того місця, щоб я вас надвечір міг знайти.

– Добре, таточку, – сказала Маруся, скочила з воза, здійняла ще Івася, та й обоє почали збирати та зносити на купочку сухий хмиз. А батько поїхав далі, лишаючи коло дітей торбинку з куснем чорного черствого хліба.

Діти втомилися, посідали під високу гіллясту смереку, вийняли з торбинки хліб, розламали, їдять та надслухають, чи не над'їздить батько, але в лісі тихо-тихо, лише десь далеко-далеко чути якийсь голос: ковть та ковть.

– Ходім, Івасю, будемо шукати тата, – сказала Маруся.

– А як заблудимо?

– Все одно. Вони мусять бути десь недалеко, чути прецінь ковтання сокири.

– Може, се не вони?

– Хто ж би інший? – відповіла дівчинка та й потягла хлопця за собою. Ідуть, ідуть, а ліс все густий та темний, аж вкінці блиснуло ясне світло через прогалину, і діти опинилися на невеликій полонині. На горбочку біля потоку стояла береза, а до берези геть-геть під самими гіллями прив'язав батько довбеньку, вітер злегенька шумів, береза скрипіла та гойдалася то в той, то в сей бік, а довбенька «калать» та «калать» об пень берези. Побачивши прив'язану до берези довбеньку, Маруся зрозуміла відразу по що привіз їх батько у ліс, – вона посумніла, однак нічого не говорила Івасеві, бо не хотіла йому завдавати жалю.