Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Стали вони та й задумались. Потому промовляє словами найстарший брат до молодших братів:

– Браття мої любі! Перед собою маємо три шляхи. Не всім нам йти одним, а потреба нам поділитися ними. Я піду вправо, другий – вліво, а останній піде прямо перед собою. Кожен з нас нехай устромить в бік своєї стежки кинджал з напоясником. Котрий же з нас верне, витягне кинджали, огляне їх. Як побачить чисті, то се знак, що браття в дорозі; як не знайде їх, то брати вернулись додому. Чий же кинджал запливе кров'ю – се знак, що брат є в небезпеці і тому треба йти його дорогою на поміч.

Розпрощалися брати, і кожен пішов своєю дорогою. Наймолодший, Меч, пішов прямо на полудень. Його дорога йшла все лісом та лісом. Два тижні йшов він лісом, стріляв дичину, живився нею, а кожного вечора й ранку складав Богові жертву, молячи та просячи його за здоров'я очам свого батька.

Третього тижня почув він страшний крик. Пішов за голосом і побачив ведмедя, що стояв над приголомшеним пустельником. Лапою здер шкіру з голови і хотів уже гризти його зубами.

Прискочив Меч до нього і проколов ведмедя наскрізь своїм ратищем. Обернувся ведмідь до свого нового ворога, заричав з болю і повалився перед ногами Меча.

Приступив Меч до кров'ю облитого пустельника, що лежав без пам'яті біля джерела, з котрого випливала чиста, холодна вода, почав змивати кров з нещасного, перев'язав його рани і заніс його до печери, де знайшов постелю з сухого листя.

За якийсь час дав пустельник малесенький знак життя, відкрив свої очі, ніжно вдивився в царевича, перехрестив його і сказав:

– Господи Боже, благослови царевича, сина Нарзана. Вирятував ти мене від смерті, поможу я тобі за се дістати водиці-живиці, по котру послав тебе батько. Йди тепер на схід сонця, скоро побачиш поляну, серед котрої пасеться білий кінь. Плесни в долоні, коник прибіжить і дасть на себе сісти, але тримайся добре, бо одним скоком стане він біля підніжжя скляної гори, а другим, ні разу не ковзнувшись, буде він на її верху і стане перед замком. Проти тебе вискочить зі страшним бреханням пес з чотирма головами. Ті зернята, що тобі даю, кинеш псові в очі – від них він засне, а ти зможеш увійти в замок. В ньому буде дванадцять покоїв. В десятому найдеш два дзбани з водою, переставиш їх місцями, бо знай, що в однім з них, що переставиш під праву стіну, є водиця-живиця, а у другому – мертвиця.

Опісля вдариш тричі в дзвін, що стоятиме у вхідних дверях. На сей клич з'явиться змій, той страшний сторож водиці-живиці і зачарованої принцеси, що її знайдеш в дванадцятому покої. Як будеш вертатись, пам'ятай: не оглядайся.

Царевич вклонився низько пустельникові, поцілував його руку, подякував та й відійшов.

На поляні знайшов коника, звабив до себе, сів на нього, а той поніс його на замок. Царевич усе зробив, як радив пустельник, а вкінці вдарив тричі в дзвін, на звук якого відчинилися з громом з одинадцятого покою двері і з'явився страшний змій та й засичав:

– Чого тут хочеш, Нарзанове щеня?

– Водиці-живиці, – відповів сміливо Меч, – водиці для недужого батька.

– Дістанеш тоді, – просичав змій, – коли мене побореш. От стань там біля тої посудини, біля правої стіни, а я стану при лівій – напиймося з тих дзбанів і борімся, – сказав так змій, та на своє лихо, бо не знав, що дзбани переставлені.

Змучений дорогою царевич радо вхопив дзбан та й напився з нього. Вода оживила його. Він вхопив хутко свій лук і сміло випустив стрілу в груди змія, але стріла відскочила від грубої луски, якою було покрите його тіло. Змій зареготався та й каже:

– Почекай-но, почекай, пив ти, нап'юся й я, то побачиш, що одною лапкою тебе уб'ю і роздавлю.

Сказавши теє, напився із дзбана, але як же він зачудувався, коли замість того, щоб покріпити свої сили, відчув слабість в суставах і дрімоту.

– Перехитрив ти мене, песику Нарзана, і намість тебе я тут здохну із-за твоєї зради, але не смійся і не веселись дуже, знай, що і тебе жде скора зрада і підла смерть.

І простягся змій по помості й здох.

Царевич, боячися все-таки зради, встромив йому меч у серце, відрубав голову, а сам пішов у дванадцятий покій. Відімкнувши зачинені двері, побачив там на лелійному ложі прекрасну дівицю.

– Встань, – каже, – немає вже того, що тебе неволив.

Але дівчина не відзивалася, а папуга з вікна крикнув:

– Дурень, дурень. Поцілуй її, дурню!

Меч зрозумів, поцілував її в чоло, а вона відкрила очі і зітхнула глибоко.

– Ходи, ходи звідси, – промовив принц, – змій убитий, а водицю-живицю візьмемо з собою.