Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Бере, ставить на стіл, повідає:

– Фляшечко, зроби, що треба та що знаєш.

Та лиш вимовив, а ту як вискочать тії антипки, як візьмуть обкладати і пана, і панію, і панночок, і паничів, і всіх гостей, яки лиш були. А ті як візьмуть вейкати, кричати на слуги, щоби рятували, а тоті антипки як стануть і лакеїв, і слуг смарувати, то там судний день був!

– Ой, Процю, – кличе пан, – бійся Бога, бери тую фляшку назад! То не така, як тамта!

– Не годен я її взяти, – каже Проць, – хіба враз із тамтою. А ті ще дужче б'ють.

Панові не хотілося давати тамтої, но видячи, що тії антипки ему такой смерті зроблять, каже:

– Бери, бери, лиш життя мені не відбирай.

Взяв Проць свою фляшку назад, а ту другу поставив під бузник під панським городом. А з тої пори вже добре пильнував фляшки, та знов став панувати, панував, гараздував, а пан уже не забагав тої фляшки, рад був, що життя тогди не позбавився.

У місті нашім Галичі був королівським ковалем Данило Жужля.

Мав славну кузню, в якій не лише залізні, але й срібні і золоті підкови підбивав під коні королівські і багатих руських бояр. Король Данило дуже любив свого придворного коваля Жужлю і брав його з собою, куди світами їздив і воював.

Та по смерті короля Данила уже не так добре велося Данилові Жужлі. Мав, правда, свою муровану хату, мав кузню, мав город і поле, мав усе, що йому було потрібно, лиш тяжко було забути за свого добродія, короля Данила.

А був він собі і письменний, і побожний чоловік, знав читати Псалтиру, знав у крилосі співати і, хоч як любив, бувало, свого короля, таки не похвалив його за те, що покорився ворогам Христової віри і руського народу.

Одного разу, повідають, був він у своїй кузні при роботі, коли над'їхав маленьким коником старий чоловік із сивою бородою, став перед його кузнею, привітався і попросив, щоб коника підкував. Жужля, побачивши, що то бідний чоловік, підкував та не хотів від нього брати заплати.

А той чоловік сказав ковалеві:

– Коли ти такий милосердний чоловік, скажи мені три речі, що б ти собі бажав?

– Ой, – повідає Жужля, – що ж я маю сказати? Грошей не багну, лише маю ворогів. Перші – то хлопці, що мені грушки обносять іще зеленцем; другі – то злодії, що до комори мені дібралися.

– А пам'ятай, – каже старець, – що-бись не забув за найважливішу річ.

– Ой, не забуду, – каже Жужля, – найважливіша річ у мене – то добрий труночок. Тож я бажав би-м собі отеє: щоби, хто вилізе на грушу за грушками, назад не годен був злізти, щоби ніхто ні до моєї хати, ні до моєї комори чужий не міг зайти куди-інде, лиш через дірку від ключа, щоби тая плящинка з тим труночком все повна була і ніколи, не випорожнилася.

– Шкода, – сказав старець, – що ти розумний чоловік, а за найважливіше забув. Но, як сказав-єсь слово, так тобі буде.

Теє сказавши, сів на свого коника і поїхав.

Тішився Данило Жужля, що уже йому хлопці грушок не обносили, злодій уже не шкодив, а труночок в пляшці додавав веселості і кріпості тіла аж до глибокої старості.

Але прийшла і на нього година, що смерть присунула і заков-тала (застукала) до дверей. Хоч який старий був Жужля, а все жаль йому за світом.

– Смертенько моя, пані моя, – каже Жужля, – як вже іти з тобою, то іти, але дозволь іще з дітьми та з працею моєю зробити порядочок хоч нині до вечора.

– Нудно ждати буде до вечора, – повідає смерть, – ходи зараз.

– А диви, – каже Жужля, – які у мене на грушці прекрасні грушки, а я старий, не годен вилізти, щоби хоч одну собі зірвати. Будь ласкава, зірви мені одну грушку, най в послідню годину іще розкушаю, який в неї смак.

– То не велика річ, – сказала смерть і, як стій, видряпалася на грушку.

Зірвавши грушку – злізти назад, а ба, не годна, сидить гей прикована.

А коваль Жужля, змудрувавши смерть, живе собі далі, а смерть, небожище, об'їла всі грушки, а як грушок не стало – і листя, а як листя не стало, пообкусувала галузки і голодом зсушилася так, що остали з неї самі кості.

Коли ж так три місяці потримав її коваль на груші, в цілому світі не умер ні один чоловік; попи, дяки не мали що ховати, столяри не мали для кого домовини робити, і всякого лиха і сварки між людьми намножилося, бо люди вже смерті не боялися.

Цілий світ забанував за смертю, та й приходили люди зі всіх сторін до Жужлі з просьбою, щоби смерть могла назад у світ повернути.

– Пущу тя, – каже Жужля до смерті, – но аби ся закляла, що до десять літ по мене не прийдеш.

Заклялася смерть на слово Жужлі і, злізши, погнала по містах і селах, а куди лиш ступила, уже й трупи падали, і люди каялися.