Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Я Син Божий, що прийшов, аби взяти на себе гріхи усіх людей.

А інший мовив:

– А я апостол Петро. За те, що ти нас так гарно прийняла, тоді як польський пан вигнав нас з дому, ще й собак спустив, попроси, що хочеш.

І Довбушева неня побажала, аби стара груша перед її хатою знову зацвіла й зазеленіла та родила влітку і взимку. Святий Петро вийшов із жінкою на подвір'я – там зеленіла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.

Тоді знову заговорив Господь:

– Я також виконаю твоє бажання. Кажи.

Бідна жінка попросила:

– Аби ніхто не крав моїх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а відпустило тільки з мого наказу.

Господь хухнув на грушу, так воно і сталося.

Знову постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.

– Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

– Ні, любонько, – відказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

Бідна жінка заплакала, затремтіла усім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки і вже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.

– О, – мовила вона. – Що за чудові грушки серед лютої зими.

– Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.

Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.

– Попалася, голубонько, – зраділа матір. – Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.

Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.

Але Смерть і чути про те не хотіла, аби пощадити Довбуша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.

– Вічне життя я нікому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?

Матір була задоволена такою обіцянкою і відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.

Народився у с. Кізлів на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію і до 1883 р. був священиком в селах і містах Галичини. 1885 р. переїхав в с Борщагівка коло Києва. Помер 1891 p. y Новоросійську, похований у Києві.

Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука». Як священик і автор моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищу житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційности, позбавлених літературної вартості» (І. Франко).

З1849р. опублікував багато поезій, оповідань, нарисів і статей. Твори його вийшли у 1927 p. y Львові (в трьох томах, вісьми книгах). Для дітей писав п'єси, байки, а також видав велику збірку казок.

Давнішими часами, коли то ще межи народами бували всякі дивні дива, жив в однім селі під Львовом один дуже бідний, но чесний чоловік Прокіп Іванишин з жоною своєю Мартою і кількома дрібними діточками. Потягнули тоді тяжкі роки, і вони обоє, хоча щиро від ночі до ночі працювали, не годні були нічого придбати, щоби вбрати й виживити і себе, і діточок. Цілим їх маєтком був лиш невеликий город і одна корова, котра живила їх своїм молоком, і вони всі любили її, як не знати що.

Біда, як знаєте, мало коли ходить сама, а все в парі, так і їм лучилося, що до всього недостатку треба було ще Марті заболіти, і Прокіп мусів звозити, як то давно бувало, знахарів і баб зо світа, видав на ліки, що мав, і затягнув великий борг. Прийшло до того, що уже іншого способу не було, лиш ту одну коровицю продати, і борг заспокоїти.

Плакала Марта, плакали і заводили небожата діти, коли тато взяв, гей другу маму, красулю на мотузок, та й вів до міста на торг. Но плачі не помогли, бідна красуля йшла за своїм господарем сумна, невесела, ще і оглядається до діточок, як би їм сказати хотіла, що і їй жаль за ними, що вони її доглядали і бур'яни до подою збирали.