Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– А могили, вітре, могили борців? (Голос розплився в болючому дрижанні…)

Буйний не зараз відповів:

– Нарід ваш, лицарі, не знає вдячності… Могили його наилучших синів чорніють забуті по полях, при дорогах. Стежок до них не видно, і хрести повалилися…

У відповідь на слова дідугана з глуші підземелля залунали оклики гніву і болю; здавалося, грім котиться по склонах сонних гір… А потім – брязкіт мечів, твердий стукіт ніби старинних щитів, оббитих ремнем, дзвін панцирів та копій: бескидські лицарі клалися на свої узголов'я з опоки, дожидати – нового покоління.

Стихло, – ще тільки протягло зашуміла лісова гуща і мов град вилискнів: то великі посипалися з гілок ледяні сльози.

І був би Юра вернув мовчки, відки прийшов, з тернем у серці від діймаючого стиду і тим рум'янцем аж по брови над стривоженими очима, коли б нараз не почув на собі вигрібущого погляду дідугана… Серце Юри на хвилю стануло тихо…

Але зараз він отямився і бадьоро поздоровив діда:

– Бог вам на поміч! Мене посилає тут стара Хима з Сикитури. Віддайте мою муку, будь ласка. Ви взяли її у мене коло церкви на Зеленім куті.

– Хто такий з Сикитури, а-а? – дивувався дід.

– А Хима, що, як ви сорочку латали, один її крайок вам придержувала.

– Ге-ге-ге! – сміявся дід, аж земля дрижала. – Крутії ви, крутії, ти і твоя Хима! Проте бери свою муку, трохи вона з снігом і чатинням, та паляниці будуть! А тут оріхи, що вивірка нащадила, зерно, що хом'як приніс… Давай сюди бесаги, гей!

Бесагів не було, Юра скинув свитину з себе та й униз.

– Ось тобі в дорогу мій кінь щонайбистріший! – жартливо вигукував дід і швирнув уверх ялинкою, видертою в яру. До верховіття прив'язав добре навантажену і завузлену Юрину дранку.

Тепер підніс корчаві ручища над сивою головою у зірках моху та шпильках ялиць і закликав:

– Розступіться гори, хмари, най сонечко сходить!

Зовсім як у пісні.

Метко сів Юра на свого зеленого коня, погнали стрімголов! То майнув верх якийсь, а над ним рудий серп місяця, то зачорніло жахливе провалля і щезло, або ріка блакитна, як дівоцька бинда, залисніла між горами і згасла.

Се була подорож!

Серце мліло від сього бурхливого лету і у рамен чередаря ніби виростали крила, сильні і лопотливі, мов у кречета.

Рання заграва червоною стрічкою опливала схід неба, коли Юра, не спиняючись ні на хвилю у своїй величавій подорожі, станув перед латаними дверми своєї хижі край потока.

Перш ніж увійти туди, він кріпко вгрузнув у сніг перед порогом, зняв шапку, а тоді глянув округ на сю мряками сповиту землю і прошепотів з чуттям:

– Не обманю я твоєї віри, рідна, ні! І по Юдин гріш руку не простягну, хоч який я убогий! А коли стріну опущену всіми могилу, що до неї стежок не видно, оберу її з бур'янів, квітками закосичу і спом'яну сю дорогу кров, що тобою, земле, протікає. Може, скорше побачу приспаних лицарів, як чорними вірлами грянуть з Бескиду у бій!

Поміж нічні хмари заблистів у сій хвилі ясний вирізок поранного неба. Се глядів на Юру чередаря сам Бог, отулений в світло.

Казка становить уривок з повісті «Опришок» і подається у перекладі з німецької Наталі Іваничук за виданням: Леопольд фон Захер-Мазох. Вибрані твори. Львів: Літопис. 1999. [107] © «Видавництво Старого Лева», переклад українською, 1999.

Довбуш ще у колисці мав незвичайну силу та міць, якою не могла похвалитися ж` одна людина до нього, та й після нього, за винятком хіба Самсона, про якого розповідається у Святому Письмі. Якось голодний вовк увірвався до хати його матері й скочив на немовля. Бідолашна жінка закричала й кинулася боронити свою дитину, готова пожертвувати собою, але це було зайвим. Довбуш обняв вовка своїми дитячими рученятами й задушив.

Іншого разу у віконце хатини хтось постукав. Мати підійшла до вікна й побачила двох жебраків, одягнених у лахміття старців, що стояли серед ночі та снігової хурделиці й просили прихистку. Мати їх охоче впустила до хати, накрила стіл, поставила на столі усе, чим хата була багата, ще й вибачалася, натрусила їм сіна, щоб було де лягти, і просила не гребувати прийняттям. Тоді обидва старі злиденні жебраки усміхнулися, скинули з себе лахміття й постали перед нею у своїй небесній красі. Бідна жінка впала злякано перед ними на коліна. А один заговорив: