Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Юрина баба стулилася на печі гей мушка і заплакала:

– Ой, рве мою душу, Госпідку! Не сила моя! Коби хоч чим тепленьким занестися…

– Не гомоніть, бабо, може, надстане! – розважав її Юра. (В хаті ніде нічого…)

Баба замотала головою і запищала ще дужче:

– Коли мені май лекше тоді, Юрчику, як я галасую…

Обтесав Юра послідню ложку, дранку на плечі, шапку на вуха, побіг аж над сю ріку, оброслу ледом. Осторонь, почерез дорогу, учителева хата.

– Гафіє, гей! Відбери ложки!

Вийшла сама пані, винесла мисчину борошна.

– Гладкі твої ложки, Юро, погожі!

Роздякувався хлопчина, біжить. По твердій дорозі йде ляск, на серці так весело! А вітер чимдалі за дранку скубле, то праворуч, то ліворуч. Погерцював, скрутився – і пропав хто знає де!

Проміряв Юра ще одну, другу кучугуру, тільки б уже у хату, ватерку розкласти під гарячу страву, коли як не вискочить з завалищ під лісом той сам вітрисько, йно ще буйніший, ніби стокрилий, як не розмете муку світами!

Ні пилинки не осталося. Вилизав чисто.

Небо заволіклося сумерком, тільки над головою Юри моргала купка зірок. Ішов вечір, але який вечір! Вітер ніс сніг на Юрину муку, сипав мрич, як з курильниці, за смереками торчали чорні тіні.

Постояв Юра як хмільний, а далі поправив свою сиву жовнярську шапку, окутався тугіше, заков'язлі руки у рукави – і гайда! Здоганяє вітер.

– Віддай, нелюде, кажу тобі по-доброму!

Але вітер де-де!

Нічого не поробиш! Треба йти до відьми Хими на Сикитуру Вона знає всі вітри як свої, громів не боїться, з веселкою говорить.

– Бабусю Химо, пустіть!

Хтось майнув за жовтою шибкою, – в хаті блимала тонка, як прутик, свічечка.

– Чого тобі, Юро, а?

Оповів, задиханий, що і як.

Відьма підперла наморщену бороду рукою і таке сказала Юрі:

– Заки що зачнеш коли, зроби кому-будь стрічному добро. Хоч маленьке, хоч таке, що другий посміється. А вітер – той самий лютий, північний, він сидить зимою в Сліпому Яру, там, де торік опришки убили ґазду з Космача. Йди просто туди, і як він загуде, засвистить, дихне ледом, скажи йому, що тебе посилає Хима з Сикитури. Він буде над тим хвилю міркував, а ти швидко додай, щоби не зараз отямився: «Та сама, що, як ти сорочку латав, держала тобі один її крайок». Побачиш, не йно дасть тобі усю муку, ще й над дасть!

Уклонився Юра до землі, пішов.

Йде квапно, дорогу знає, нітрохи йому не банно. Коли – глянь! – над стежкою голий гліг у три прутики – кожним прутом клонить в іншу сторону. Скрипить, тужить гліг, аж у Юри під серцем ссе.

Зупинився, висмикнув гарасівку з ковніра сорочки, обв'язав нею всі три прутики, щоб було їм у купці легше жити.

Добре діло, маленьке, аж смішне. Зате до серця Юри приплила ніби тепла, весняна струя, у якій видно небо.

Далеко до Сліпого Яру, ой далеко! Над світом схилилася вже глибока північ, коли знеможений, оголомшений і голодний Юра станув над урвищем, кудою літком овеча стежка сходила у Сліпий Яр.

Подумав, як йому туди зійти по ожеледі, коли унизу, під самітнім дубом, побачив дідугана з зеленою плісню у кожній вижолобині грізного обличчя. Борода з ледових сосульок падала йому аж на стопи. На дідові була ледяна сорочка до колін, пояс з галуззя змерзлої скорушини. Гу, якою стужею віяло від дідугана!

Він зігнувся саме, щоби зняти з ніг онучі, позіхнув і… сколихнулися бори, зашурхотіла по своїх норах лісова твар, а Юра від удару воздуха упав над самим збочем яру та так уже й остав. З глибин скелі, саме під ним, озвалися могутні чиїсь голоси, а громовий відгук поніс їх далеко в Бескид.

– Розказуй, вітре, пора кидати наш сон? Може, хвиля наспіла? Булатні мечі ждуть не діждуться пори визволяти рідну країну!

З глибин гомонів дзвін металевих панцирів, глухий брязкіт оружжя і протяжні оклики, якими сплячі у підземеллі лицарі будили один одного.

А вітер розвів руки з корчавими пальцями, тряс сивою головою з зірками моху у жмутках волосся.

– Не час, лицарі, не час!

– Що ж ти бачив? Що чував?

– Бодай не говорити! Оноді налетіла ворожа хмара над міста й села, кругом грабіж, пожари… Пав поклик: «До зброї, сини поневоленого народу!»

І зачорніли бескидські ліси від тих, що ховалися… від заклику помочі рідній землі…

Знову ж голос якийсь, горючий як сонце, глумливо поспитав:

– Що ж далі, вістуне здалека?

– І ще бачив я, – стогнав вітер, – як люди торгували споневіреною ненькою, – в розкішних убраннях, за трапезою, де пили сяйливі вина, зацитькували совість…

Тепер з нутра скелі прилетів голос ніби соловія. (Мабуть, юнак, що напровесні в бою поляг, так говорив…):