Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Сорок чотири і п'ятдесят шість нових.

– Всього-на-всього?

– Було би більше, але… обтягають мені в щомісячних ратах за… рестанції.

– За що?

– За всілякі «гріхи»; головно, за мою докторську таксу, що заложив за мене мій шеф.

– І довго ще маєш сплачувати?

– Вже лиш два місяці.

– А потім?

– Від першого мая покидаю публіцистику.

– Ну і…?

Олександр подав йому «рекомендуючий лист».

– Що се? Декрет? Гратулюю… То, певно, зараз женишся?

– Так, вліті.

– Ну, то славно! А не казав я, що ти надзвичайно спосібний хлопець?! Може, пійдеш зі мною на друге сніданє?

– Де?

– До Пікенса.

– Ні, не маю часу ані грошей.

– То вже моя голова в тім. Я тебе прошу.

– Спасибі, не заходжу ніколи до Пікенса.

– Дуже мені прикро… Мушу йти сам. Я лиш там маю кредит.

Розсталися.

Час минав поволі, але весело й не скучно. Лише панна Віра вижидала вісті з дня на день: приїде чи не приїде? Вуйна Людвіка стала їй у пригоді і виложила карти. «Кабала» виходила ніяково… четвер… недобрий день. Зате йшов пасьянс, що… приїде. Ну так, але… коли?

Народився в м. Ланьцут на Ряшівщині (Польща). Закінчив філософський факультет Львівського університету. З 1905 р. вчителював у Станіславі, Коломиї, Бережанах. У 1919р. – міністр освіти УНР Один з редакторів газети «Прапор» (1907–1912) – органу укр. нар. учительства в Галичині; видавець та редактор журналів «Нові шляхи» (1929–1932) і «Критика» (1933). Виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні статті. Видав кілька збірок оповідань, автор понад десяти повістей і романів, десяти п'єс. У 1934 р. виїхав на Радянську Україну, де був репресований з усією родиною. Його разом із синами розстріляли на Соловках.

Блідий півсумерк продирається крізь шиби вікон до кімнати, палахкотить у повітрі, бореться із останками денного світла. Раз-у-раз садять нові його верстви знадвору, діляться на дві части – одна становиться на горішнє становище, укладається до спочинку при стелі, одна вкриває долівку і там розміщується вигідно на цілонічне панованє. І тут і там втихає вже боротьба і лише грубі, важкі верстви пітьми віддихають поважним, отяжілим сном, сном безжурним і спокійним… Не спить іще середина кімнати. Заколот, хвильованє, колотнеча не вгавають там. Хвилі-боввани пітьми, що товпляться із щораз то більшою силою, у щораз то більших масах, ведуть іще завзяту боротьбу із останками дня, боротьбу розпучну, з нерівними силами. Вони припізнилися. Останні влетіли у кімнату, а вдосвіта перші покинуть її, перші зроблять місце нинішньому свойому ворогови… Швидше, швидше покінчити із ним, прогнати, знищити, здавити… І чути шум крил обох борців… зразу прискорений, грізний, гострий… а далі поважний, тяжкий, глухий… нарешті все втихає, німіє… І вже лише здавлений, блідий шепіт, шепіт прощання на добраніч, шепіт, що хвилює хмаркою по всіх верствах нічного пана, по сусідніх верствах пітьми.

І тихо, і глухо, і німо…

І чує Юстишин, як новий гість присів і його, чує, як приляг своїм важким тілом його ноги, руки, груди, чує, як спустився йому на лице, на очі. Ті очі, що иньшим разом боронилибися проти такого нападу, байдужні нині на все. Не заслонюються повіками, але, противно, пронизують глуху пітьму, всверлю-ються в неї, шукають у ній розради.

У кутику в розі кімнати зарисовується легонько у пітьмі чорна постать… бліда, жовта на лиці, далі виринає із сеї пітьми, як біла хмарка із голубих, безкраїх просторів неба… наближається.

Ганна!..

У мізку родиться одно-одніське слівце – Ганна.

Розпливається у тисячні струї, рветься до очий – і сльоза починає на них мерехтіти… зразу дрібонька, як атом… росте-росте… наливається кров'ю серця, покриваються білим невинним серпанком любови… Не в силі дивитися на Ганну, не в силі знести її виду… Кап… Скотилася по мертвім лиці, заховалася у сивих сплетах бороди…

А струї не спиняються. Плинуть далі. Плинуть нервами до рук, до ніг… Юстишин схоплюється із ліжка, сідає на ньому: ноги спадають безсильно на долівку. Повертає очі туди, відки виринув привид…

Немає нічого.

І стогін глибокий вилітає з грудей, глухий, придавлений. Голова повисає на грудях, повисає безнадійно.

Знов ліг на ліжку.

Його вуха поразила німа тишина, що залягла кімнату. Вслухається в неї, чи не долетить до нього слабий віддих із сусіднього ліжка. Уриваний се був віддих, нездоровий… Прислухається йому, а думка так і не злітає з мізку: