Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Чим можу вам служити? – спитав якось сумовито. Мабуть, мучила його розмова з панночкою.

– Я хотіла просити, щоб ви були ласкаві гуляти зі мною кадриля. Не маю дансера, тож вчиніть мені ту прислугу.

Подав дамі рам'я і попросив до променади по залі. Позволив собі заглянути в карнетик дансерки.

– Даруйте, добродію, моїй смілості. Я, властиво, сказала вам неправду. Бачите, я ангажована вже на цілу забаву. Бешко записав своїм іменем цілий мій карнетик. Але я просила, і він позволив мені анулювати його підпис бодай в одній рубриці. Був так чемним… для вас. Отже… гуляйте кадриля… добре?

– Для вас готов… Коби лише не довелось мені мати яких переливок з Бешком. Бо, знаєте… за таку річ можна увійти в конфлікт.

– Не бійтеся. Бешко мусить узгляднити волю, химери й авторитет своєї… тіточки.

– Позвольте, яка ж ви йому тета, і звідки він приходить до такої ласки й довір'я у вас?

– Він доводиться мені далеким свояком, добрим знайомим, а не раз і моїм повірником. Коли я у веселім настрою, позволяю, що собі «тикаємо», а як він знов мене о що просить, то зве мене тіточкою. Але… я рада би поговорити з вами. Не маю нині охоти «вертітися», волю з вами спокійно побалакати. Скажіть мені, прошу вас, як проживаєте, що дієте? П'ять літ ми не видалися з собою.

– Так, – відповів коротко, якби не мав уже сили сказати щось більше.

– Ну, ви нині поправді дуже маломовні. Колись були ви такі говіркі, а нині… дорожите кождим словечком… А прецінь, скажіть мені одверто, чи не жаль вам було… за весь час?…

– Не можу й не хочу про се поки що думати. Згадка про се мучить мене і… болить.

– Хто знав вас передше – не пізнав би нині. Ви страшно змінилися…

– В якім напрямі?

– Ну… ви змужніли… посумніли, споважніли, збайдужніли і так далі.

– Кажуть люди, що ми всі зміняємося…

– А щодо мене… я рада би почути окремо ваш суд про мене…

– Ви… для мене завсігди однакові, незмінні…

– Зручно викручуєтеся, а я… хотіла би замучити вас моїми питаннями…

– Даруйте, пані, щиріше сказати я не міг і не вмію… Чи ви хотіли, може, почути від мене вашу сильветку?

– Спасибі, знаю вже її… чула перед хвилею.

Панна Віра засміялася кокетно, мовби з видимим тріумфом…

– Бешко вам сказав?

– Так, іменно.

– І ви гніваєтеся? Помітуєте мною, як клеветником, інтригантом…

– Зовсім ні, бо се сказали ви… Знаю вас і вашу оригінальну вдачу… Але все ж таки я радила би вам бути на будуче… огляднішим.

– Ах, і ви… тілько женщина, я позабув…

– Не зачисляю себе до виїмків.

– Даруйте, але я зовсім не хотів вам ухибити.

– Вірю вам.

– Я сказав се лиш приватно. Мій суд подав я зі становища об'єктивного обсерватора… Бешко виговорився…

– Я сама його о те просила і… рада з того. Від вас почула я перед хвилею інший суд – се для мене… дуже великої ваги.

– Чи ви мали який сумнів щодо мене?

– Ні, я знала, що ви… чесна людина.

– Спасибі.

Хвилина мовчанки.

– Ваша сестра не ласкава була приїхати?

– Вона? Таж ви знаєте, що вона… уломна.

– Після мене, то ви повинні були взяти її з собою. Я був би перший постарався о те, щоб ваша сестра добре бавилася…

– Се не моя річ… Зрештою, вона вже на посаді… учителькою… може, й не приїхала би була…

– Ви, панно Віро, часом трохи застрогі і не ласкаві для других… Егоїстка з вас…

– Може бути, що заслугую часом на такі докори, але не сим разом… Та скажіть мені радше дещо про себе… чи ви пишете ще що тепер?

– Політичні статті.

– Чи се таке інтересне для вас?

– Я не смію завдавати собі такого питання… Але… я з «політики» хліб їм…

– Білий, питльований?

– Ні, разовий… і то краяний на малі крімки.

– Сумно, коли так.

– Чому? Кілько ж то людей на світі раді би цілий свій вік мати лишень чорний хліб. І я вийшов з такого гнізда, де не забагають білого хліба.

– Так, але… щоби їсти чорний хліб, на те не треба тілько літ учитися і мозолитися…

– Практичний ваш погляд, але годі мені згодитися з ним. Зрештою, мій хліб не такий дуже чорний, лиш часом не дуже смаковитий і… наче в зуби коле…

– Ну, то лишім сю квестію… Я хотіла спитати, чи ви не пишете… поезій!

– Ні, Богу дякувати. Мої вірші мусили би бути відбитком внутрішньої картини мого «я». Отже, самі осудіть, як би вони виглядали? Зовсім некорисно.

– Чому? Се не було би чей нічо злого, коли б вони виходили з-під вашого пера сумними. Чи лише те подобається, що «весело написане»?

– Так, світ бажає за всяку ціну утіх і розкошів, хоч бий штучних, а мої сатири заостро торкали б о струну людських нервів.