Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Розійшлися.

«Страшно здивачів хлопчисько», – думав Бешко про товариша. Всів на трамвай і поїхав просто на дворець – по кузинку.

Своячок і знайомих наїхало більше. Бешко поклав собі, мабуть, за задачу студіювати, як то виглядають в «будній день» ті, що у свято тріумфують, як королеви балу…

І панна Віра приїхала з вітцем – очевидно, на бал. Покликуючися на своє «свояцтво», впросився Бешко на фіакра панства Мертинських і вже по дорозі мав охоту ангажувати кузинку до першого лансьє…

У велично пристроєній залі йшов уже другий з черги танець. Доктор Олександр сидів в буфеті і… нудився. Між тим прибіг до нього Бешко і сповістив, що на залі явилася панна Віра. Доктор нервово поворушився у своїм кріслі. Його обняв дивний неспокій радості чи невдоволення – а може, й… болю. Поневолі піднісся з місця й, оглянувши в дзеркалі умучене своє лице, пробурмотів: «Старий я вже, а ще досі – дитина…»

– Бешку, заведи мене на салю і представ.

Бешко взяв товариша під руку і з шармантським поклоном порекомендував панночці:

– Маю честь представити: мій товариш… доктор…

– А, дуже мило… знаємося від «дитинних літ», – перебила панна Віра святочний акт рекомендації.

Бешко відійшов і полишив Олександра з Вірою самих. Довга хвиля немилої мовчанки і взаємних, несмілих обзорин, споглядів і вижидання… Лице панночки паленіє… Олександр, зворушений, мовчить також і підкручує чорнявий вус… Обоє вдивляються собі несміло в очі…

– Ви не гуляєте, пане докторе? – спитала найперше панна Віра.

– Дотепер я не гуляв.

– Чому ж?

– Не виджу приємності в танцях.

– Колись ви так дуже любили гуляти.

– Так… колись… я пропадав за танцями.

– Зміняємося…

– Очевидно…

Підійшов Бешко і попросив панну Віру в танець.

– Змінився той пан доктор.

– Дарма, всі зміняються з ходом часу… І ви, тіточко, змінилися…

– На гірше чи на ліпше?

– Не знаю, бо не кажу того від себе.

– А в чиїм імені?

– Пан Олександр… звірився.

– Як? Розкажи.

– Будете гніватися?…

– Ні! Прошу тебе, розкажи всьо докладно. Що казав доктор про мене?

– Говорив, що ви… змінилися.

– З якого згляду? Кажи щиро.

– Казав, що ви збридли…

– Так… а що більше?

– …Що у вас ніс задовгий… і що псує симетрію лиця.

«Підлий, – подумала з гірким жалем панна Віра, – а я цілих п'ять літ думала про нього…»

– Чи ще що казав? – спитала.

– Нічого більше. Я виджу, що ви вже обидилися, хоч силуєтеся укрити свій гнів… Простіть мені… ви самі…

– Спасибі вам… я й сама знаю про се, що я негарна…

– Але ж… тіточко кохані, не титулуйте мене так… «політично». Даруйте, признаю, що я стрілив дурницю, але… ви казали, я… слухав… Ні, він мусить вас перепросити… Ви… простите йому… правда? І мені… Що?… Він вас перепросить…

– Не потрібно. Я зовсім того не вимагаю. За що? Він прецінь сказав лиш правду… Але… скажи мені, Бешку… що він тепер робить, де він дівається? Від чого він такий чудний тепер?…

– Він… він тепер є співробітником при нашій часописі… Нікуди не буває, втікає від людей, і… трохи здичів… От бачите… на салі забава – а він в буфеті при порожній склянці. Не є він… відлюдьком?…

– Та чи не заостро ти осуджуєш його?

– Я – ні… Щоправда, він в основі річі добрий хлопець, лишень… бідний. Некорисні умови життєві зробили з нього «оригінала» і дивака. Але… ви вже на мене не гніваєтеся, правда, кузинко?

Весела забава йшла своїм ладом. Ні одна панна не могла вимовлятися історичним болем голови. Комітетові вже постаралися о те заздалегідь. Зрештою, танечників було числом багато більше, ніж панночок, і красавиці могли сміло «мліти на руках дансерів» від умучення.

Тим паче, своїм звичаєм відплачувалися нерівною мірою поганому полові, іменно за те, що поміг їм станути на височи: ні слави і тріумфу, і дразнили мужчин, що нині продають «хрін» [103] Продавати «хрін» – цей фразеологізм стосується чоловіків, які стоять і не танцюють. на велику скалю. Здемасковані бідолахи мусили сяк-так рятувати захитане становище домінуючого свого авторитету і, відгризаючись завзято, обставали при своїм, вірні традиції, що курс хріну не спаде ніколи до рівня казочно низької ціни, яку настановили фахові знатоки за найліпший навіть сорт «сезонової петрушки». [104] Продавати «петрушку» – цей фразеологізм стосується жінок, яких не запросили до танцю.

Лишень Олександр не брав участі у воєнних передирках конвенціонального маневру. Та прибіг до нього Бешко і з лукавою усмішкою на лиці заявив йому, що панна Віра просить його «на слово». Рад-не-рад мусив відійти від свого столика.