Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

…В кипучім вирі гулящого життя метушаться знадні грації о лебединих шийках, електризуючих, алебастрових раменах, з утомленими лицями, усміхненими очима… Розкішне арома розколисаних цвітів і шал солодкого забуття, омана щастя, чар живої весни і тихі шепти любовних слів.

Боже милий, а декому плакати хочеться на вид комедії… Чого ж такі йдуть на вечорок? Нащо затроюють красу хвилевого упоєння розбурханої душі? Сила то з тих жвавих танечників «в тісних черевиках» забувають прикрий біль і в несамовитім одурі уносять свої красавиці… легонько, що й землі не доступають. А прецінь «черевик давить шалено». Нічо не вадить. Усе даруємо за хвилину чарівної ілюзії, щоб тільки забути… буденне життя.

«…Музико грай! Щоб душа відчула розкішний шепт любовних слів… Заколиши мене, чарівна пісне, до солодкого сну, а я потопчу колючі цвіти, що зросли на ниві житєвої прози, і пригорну сонне марево мого щастя до палкої груді, унесу його в країну мрій, поезії, ідеалів. Там ми заживемо новим житєм, раю мій, мріє, осолодо страдань».

Доктор Олександр бавиться у своїх мріях-дратуваннях. Лишень задумане лице зраджує його печаль… Байдуже. Приголубив свою дівчину і рад би, щоб та хвиля омани була вічною.

– Чи гарно грає музика?

– Я не слухав її. Любі слова з уст ваших чарували дужче мій слух, чим найкраща гра вишколеної оркестри.

І дівчина вдивляється цілою душею в лице хлопця і слідить, чи правду говорять отсі втомлені очі… Ні, вони не лукавлять, хоч гірко їм доводиться… казати правду. «Очі дівочі… не мучте мене, не крайте хорої душі… не губіть весни молодого житя»…

У вікна зали зазирає сірий досвіток…

– Світає вже! – каже панна Віра.

– Жаль мені ночі… Я її дуже мило провів. Навіть… вигулявся…

– А на вечерку «Клубу» будете?

– Не знаю поки що.

– Прийдіть – я вас прошу.

– А я знов прошу вас не ставити до мене ніяких вимог. Може, я й не буду в силі того зробити, а так я мусив би, коли б що ви мене обов'язали. Прошу вас дуже – будьте ласкаві цофнути ваше слово просьби.

– Най буде – відкликую. Але як лиш можете – прийдіть.

– Спасибі – обіцяти не можу.

– Чому?… З якої причини?

Завагався. Його голос почав якось дивно фалювати.

– Я не хотів би мати перед вами… тайни… Річ проста… Конець місяця…

Змінився на виду в тій хвилі. Лице скривилося як до судорожного плачу.

– Не вмієте, як бачу маскуватися, пане докторе…

– Панно Віро, не звіть мене так, прошу вас, – сказав з жалем, зі сльозами в очах. – Те слово досі не заплачене…

– У вас, друже, добре серце. Поважаю вас за те. Чому ж ви здавали той докторат?

– Може… щоби декому заімпонувати моїм титулом, – відказав, силуючись на гіркий усміх.

– Не вірю тому… Ви не з таких, що їм пустяки в голові.

– Ну, то скажу правду… Наша часопись потребувала… фірми…

– І вам те не оплатилося?

– Найшовся хтось… з поважнішим іменем, а мене взяли… наразі на… помічника…

– А відтак?

– Стараюся о ліпше і постійне місце.

– Будете ласкаві… сповістити мене, коли направите своє становище.

– Позволите, що сам особисто завезу вам сю вістку і попрошу вас о…

Подала йому руку, він підніс її до уст…

– До побачення… небавом, – сказала на відхіднім.

– Не можу собі так само пожелати.

– Старайтеся… Віднині за дві неділі.

– Дуже радо… але… не обітцюю…

Розійшлися:…вона «на квартиру» відпочати по невиспаній ночі, він… на снідання, відтак – до редакції.

Минули два тижні. До редакційного бюро вбіг… Бешко.

– Добре, що я тебе застав. Маю щось важного сказати.

– Що таке?

– Ей, до лиха «вилетіло»… Що робиш?

– Пишу, як видиш.

Бешко прочитав: «Розоруженє європейських держав», ч. IV (далі).

– Ти сам то фабрикуєш?

– Так… розуміється… Як там випав вчорашній вечерок?

– Знаменито… Надзвичайно… Сто двайцять чотири пари… Забава… non plus ultra. [105] До вищого ступеня (лат.).

– Була, може, панна Мертинська?

– Були зразу обі; але забралися зараз по першім кадрилю… Вже й від'їхали…

– Певно, «петрушкували»?

– Але де… Ага. Я мав тебе запитати, чому ти не був? Я іменно по те й прийшов.

– Як хочеш доконче знати, то скажу: я не мав за що купити… білету…

– Бійся Бога… така дрібниця.

– Для мене се головна перепона й одинока причина… Конець місяця… числюся…

– Шкода… останній баль сих м'ясниць.

– Тим ліпше для мене… не буде спокуси…

– Чи ти направду так нужденно «стоїш»? Сила маєш місячно?