Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Вибачайте, – повідаю, – як видите, я також відлетів від комедій сього світу і вас не безпокоїв би тепер, але вража природа має невилічимий вплив на мене та й от нині, в ту сіру пору провесни – тут вказав я рукою крізь вікно на темне небо, – придавила тягарем своїх хмар, що ради собі дати не можу і тому заходжу на хвилю до вас в тій надії, що відведу свою душу, а може, й вам розірву трохи нудьгу.

– Гарно! – відповів старий. – Тільки простіть, що не здіймаю капелюха, – се вже така моя звичка від давніх літ.

Показав мені місце на бічнім фотелі, сам сів при великім столі, закиданім паперами і книгами.

Задумався, я помітив, що його темний зір, спрямований в мій бік, не видить мене, лише вдивлений в далекий світ.

– Ви не критик? – спитав він спокійно.

– Ні.

– То ще краще. Я так і розпізнав. Питаю не тому, щоби не терпів критики, але волю творчість.

При тих словах впала мені одна ідея. Я переміг своє зчудування і почав говорити півголосом.

– Даруйте, добродію, ви, певно, той а той…

– Може бути, – відповів старий.

– Чи знаєте, що ваші твори викликали переворот й отворили новий шлях для молодого покоління, а вашу особу мають за пропавшу в подорожі до Африки?

– І се буває на світі, хоч не маю часу заниматися всім, що там дієся. Життя закоротке, як самі певно знаєте, а коли б чоловік заблудив в ту гущавину, що про него плещуть, то не вийшов би з неї ніколи. Коли воно дійсно так зі мною, то не забувайте, що і скалозубі вороги певно мусять бути, інакше не стало би рівної ваги, яка відвічно як фізичне правило панує у всьому.

Тут старий відложив капелюх на стіл.

Ясність била з його прегарного чола. Достойне терпіння сяйвом окружає голову. Я вдивився в обличчя мого господаря і попав у захват.

Серед чола йшов синій знак.

Я встав і кликнув з одушевлениям:

– Тямите нашу ніч при ватрі?

Він усміхнувся.

– Там далеко в вашім краю?

Ми звиталися сердечно, як старі приятелі. Серед духового пиру прохав він мене, щоби я далі заховав його в тайні перед світом і людською цікавістю.

– Спокою ради, якого мені до смерті все буде треба до розсліду нових прояв. Не нарікаю на людей, вони, що вміли і мали, те дали мені. Я творив їх навіть кращих, ніж були вони з природи, але нині не маю часу бавитися ними. Наше звання найтяжче. Жоден артист не переживає стільки, що письменник. Лепський брат з нашої парафії мусить орудувати наукою і всіма галузями штуки… Ми мусимо переживати з нашими постатями всякі муки, злочини, втіхи, і се ломить нас в буденнім життю і знеохочує до людського матеріалу. Учений орудує системою, маляр і різьбар площиною, музик сферою, актор рухом, а ми тим всім і ще чимось більше. В мертвім слові маємо воскресити краску, пластику, тон, рух, ідею і ще щось більше, і се наша тайна. Тамтівсі творять хвилі життя – ми духа епох.

Між іншим сказав він ще оце:

– Найкраща власна святиня. Кого на неї не стати, нехай не йде в комірне молитися чужим богам, бо гіркий буде його податок. Самостійність духа – найвищий скарб і тому лакомий для злодіїв і повій в критиці.

Старий митець задумався і спитав:

– До якого часу сягають ваші вісті про мене?

– Остання з-перед півроку. Від тої пори переходив я багато горя і мало читав вашу пресу.

Він слухав уважно, потім сказав:

– То ви не знаєте останніх подій. Оце шукають за мною, хтось пустив поголоску, що я живу, і ладяться вбити мене ювілеєм. Не маю нічого проти гарної волі, але ходить о мої життєві історії. Правда, се було давно… Моє слово свистало, як божий бич, я прожив міщанську підлоту, та коли переконався, що вгорі ще більші зло дії, – дав спокій. Але давні «приятелі» не сплять. Як вмру, передам вам в завіщанню свою історію, відкрию свої тайни. Старайтеся дочекати тої хвилі, ручу вам, що не пожалуєте. Тим часом порадьте мені, молодий товаришу і приятелю, де би мені скритися?

Я подав одне місто, старий встав, проходжувався по кімнаті, врешті спитав:

– Там, в тім захисті по графі Н.?

– Так.

– Глухонімий льокай є ще там?

– Так.

– Се гарно. Спробую. Задержуся тут ще якийсь час, відтак поїду Лишіть мені свою постійну адресу. Будете, може, переїздити коли туди?

Я потакнув.

– То заходьте вечором до мене.

Він подав мені нове прибране назвисько, я лишив свою адресу, й ми розпрощалися.

В кілька місяців опісля задержався я в умовленім місті. Вечором вибрався до захисту графа Н. і задзвонив. Вийшов глухонімий, понурий слуга з сивими заличками, я написав на картці псевдонім митця, слуга глянув на мене, зробив в воздусі хрестик пальцем і повів мене за собою.