Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

На першім поверсі, в кімнаті, оббитій чорним саваном, лежала на ступенях закрита домовина, в головах блимали три свічники, збоку стояли два пани. Подобали з вигляду на співробітників часописів. По часі прийшли слуги з похоронного заведення і винесли домовину на караван. Репортери розійшлися, я зі старим слугою віддав останню прислугу покійному до самої могили.

З важкою душею вертав я під ніч з того похорону. Так завершилася ще одна трагедія – скінчилася мандрівка короля на вигнанню – запала завіса за поетом-самотником.

У найсильніших, вільнодумних характерів бувають нераз хвилі забобонної віри. До сумніву в останні події причинилося головно те, що на мої запити до місця, де подав я свою постійну адресу, приходили відповіді без успіху. В такім ожиданию минуло знов кілька місяців, мене морочили знов безсонні ночі, я губився в здогадах, думав вже, що ціла історія розвіялася прозаїчно без останньої дії, як примара, і се незвичайно боліло мене. На запити по відомих редакціях діставав я лише потвердження смерті старого приятеля, стрічав некрологи, писані на швидку руку, з замітним здержаним тоном, а в одній часописі стрінув увагу, що про життя того поета не дасться нині ще нічого сказати, і хто б поважився розбити хмару суперечностей, то скоріше затемнив би справу, ніж роз'яснив її.

В сім випадку проста правда, яку я пережив і знав досі, мала для мене більше принади, ніж всі сентиментальні вісті газет.

Все ж таки останній акт був одною з головних причин мого смутку, який почав вже був розвиватися в духову недугу, аж несподівана нова подія відновила мою силу.

Одного вечора вибрався я на бульвар в далекім чужім місті. Чому мене саме в ту пору зібрала охота вийти на місто, донині не можу вгадати. Знаю лише, що ніколи не люблю перечити свому підсвідомому голосові, він ніколи не обманув мене, а все дав щось нового. Але сим разом зайшла одна перешкода. По дорозі пристали до мене два принагідні знайомі і се попсувало правильну послідовність цілої події. Я хотів позбутися їх, говорив мало, скручував навмання з одної вулиці в другу, нараз станув око в око з моїм старим приятелем.

Він підіймив палець до капелюха, якби в осторогу на моє поведения, я оглянувся за своїми обома знайомими, старий помітив, що я в товаристві, і перейшов набік, я відлучився від тих обох і побіг за ним, доглянув його мигом ще раз в юрбі прохожих і в тій хвилі він пропав мені з очей як під землю.

Захват і розпука обгорнули мене. Мені видалося, що він пішов в противнім напрямі, мав враження, що станув і озирнувся, як би чекав на мене. Я побіг за ним – нема.

Метнувся в один бік вулиці і в другий – по старім ні сліду.

Схвильований і змучений до краю, вернувся я пізно вночі на квартиру, ліг не роздягаючися і по кількох місяцях уперва заснув твердо.

Рано встав я здоровий і веселий.

Так, старий поет не спочив, творить, ми ще побачимося не раз, його п'ята дія ще далеко!..

Народився в с. Сороки біля Бучача на Тернопільщині. Вчився в Гірничій академії в м. Леобен (Австрія), згодом – у Львівському університеті. Вчителював у гімназії в Перемишлі, займався громадсько-культурною діяльністю.

О. Авдикович з 1898-го по 1901 р. написав понад півсотні оповідань, ліричних поезій у прозі й гуморесок. Видав у Львові «Нарис одної доби» (1899), збірки «Поезія і проза» (1899), «Метелики» (1900), «Нетлі» (1900), «Демонруїни» (1901), «Моя популярність» та інші оповідання» (1905).

Стрінулися на вулиці.

– Добрий день, докторе! – заговорив Бешко. – Добре, що я тебе здибав: маю щось важного сказати.

– Що ж таке? – спитав байдужно доктор Олександр.

– Та… коли, бачиш, забув в сій хвилі… Ага… де так ідеш?

– Я – до редакції, як кождого дня.

– А на баль ідеш… розуміється… що?

– На який баль?

– Касина.

– Ей, лишаю молодшим… забаву.

– Ото сказав, що знав… Який мені старець. Чоловіче, тобі треба ще вражінь…

– Чи мало я їх пережив… та… шкода говорити… Де так летиш?

– Іменно мав я тобі се сказати… їду на дворець…

– Ну, то їдь здоров.

– Та-бо не перебивай… Має приїхати моя кузинка… панна ВіраМертинська… знаєш її… що?

– Трохи.

– Отже, прийди на вечерок – буде забава… Пам'ятай, зроби то для мене… Ну, що? Прийдеш? Кажи!

– Може.