Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Та, маючи злість на коваля, смерть підмовила на нього чортів, щоби йому через тих десять літ добре докучили.

Найшло чортів до нього, але що ж? Не доступиш інакше, лиш через дірку від ключа.

Спостеріг коваль чортів, скликав челядь з міхами, і що котрий чорт через дірку від ключа перепхався, челядники підставили міх, в котрім упавшого чорта зав'язавши, брали в мішку по одному на ковадло і різали молотами з цілої сили, аж мазь з чортів по кузні порозливалася. Відтак, щоби чортам іще ліпше допечи, Жужля покропив їх свяченою водою і так довго кропив, аж доки чорти не заклялися, що уже ніколи до Галича не прийдуть.

Коли ж минуло десять літ, вже старому Жужлі наскучилося по правді жити, тому, коли прийшла смерть, з доброї охоти пішов уже з нею. Прийшовши до неба, заковтав до дверей, а святий Петро, через двері на нього подивившися, сказав:

– Жаль мені тебе, Даниїле, ти добрий чоловік був, але коли тобі оставлені були три речі, пам'ятаєш, ти за одну найважнішу забув, себто, за спасіння вічнеє.

Подивився Жужля на святого Петра і пригадав собі, що то той самий був тоді у нього, що то він йому коника кував і що тоді пригадував: пам'ятай, аби-сь за найважніше не забув!

Завстидався Жужля і, коли двері неба перед ним заперлися, з тяжким смутком пішов собі іншого місця глядіти, та гадає собі: піду до пекла, чей там мене приймуть. Але ба! Чорти, побачивши, що Жужля іде до пекла, зсередини затарасували, чим могли, двері. Такий страх мали перед Жужлею, бо не забули йому його збитків в кузні.

Коли ж ні до неба, ні до пекла коваля не прийняли, повернув він назад до Галича, а ідучи, його душа вночі попід замок галицький здибала душу свого давнішого любого короля Данила, котрий, спізнавши його, сказав:

– Се ти мій коваль Данило Жужля?

– Я самий той, ваш покірний слуга, королю мій, – відповів Жужля.

– А де ти тут назад взявся? – поспитав його король.

– Ой, не хочуть мене ні до неба, ні до пекла приймати, – відказав Жужля, – мушу іще по земленці ходити і покутувати за свій нерозум, що пильнував земського добра, пильнував трунку, а за спасіння вічнеє забув.

– Ой так, – каже князь, – сталося і мені. За те, що я ворогам мого народу покорявся і їздив з поклоном до невірного бусурмана. Тож ходи, будемо разом покутувати доти, доки наш народ не прийде назад до своєї слави і руська земля не прославиться на весь світ своєю вірою, багатством і наукою.

Повідали старі люди, що на горі галицькій в котрийсь там день чути було з-під скали голос молота і ковадла і що ніхто, лиш коваль Жужля заклятий кував королеві Данилові бистрі коні, і так довго покутувати має враз із князем, доки на мури галицького замку будуть прилітати галки і ворони або доки наш руський народ не прославиться в цілому світі.

Байка байкою, а правда правдою, що ми Бога повинні просити о три речі: о добро земське, о премудрость і о спасіння вічнеє, та за се посліднє аби-сьмо ніколи не забули так, як забув коваль Жужля.

А іще друга правда, щоби ворогам Христа і народу нашого ніколи не кланятись, ласки від них не просити, а правду свою боронити всіма силами своїми, а хоч би і життям своїм.

Син Миколи Устияновича. Народився у Вовкові біля Пустимитів. Вчився у Віденській академії мистецтв. 1863 р. повернувся до Львова і працював у різних місцях Галичини як художник, переважно розписуючи церкви. 1867 р. поїхав до Петербурга, де здобув високу оцінку своїх картин, але скоро повернувся в Галичину. У 1882–1883 pp. редагував та ілюстрував сатирично-гумористичний львівський двотижневик «Зеркало». Писав поезії, історичні драми.

У далекому царстві за сімома горами та сімома морями жив собі цар Нарзан. А цар той був дуже старий і ослаб на очі. Кличе він своїх трьох синів: Персня, Берла і Меча – та я каже:

– Сини мої любі, сини мої дужі, витязі славні, занедужав я, сини мої, на очі, а чую, що десь там в світі серед темного моря є скляний острів, а на сьому острові смарагдовий замок з рубіновими заборолами та сапфіровим дахом. У сьому замку є водиця-живиця. Хто з вас її мені принесе, сей буде моїм наслідником. Ідіть, сини мої любі, а Бог вас нехай благословить.

Йдуть царевичі, йдуть, аж вкінці зупинилися на розпутті. Шлях їх розділився на три стежки. Одна йшла на схід сонця, друга – на захід, а третя – прямо на полудень.