Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

На третій день під вечір Маруся і Івась дуже утомилися. Вони йшли та ішли степом, та не стрічали ні живої душі; лише від часу до часу поперед їх очі перебіг який бусол, перелетів великий степовий орел або каня, мигнула яка дрібненька птиця. Сонце вже зайшло, небо посумніло, а на землю спустився сірий сумрак. Івась почав плакати, його боліли ноги, горло стискав голод, з утоми умлівало ціле тіло та крутилася голова.

– Цить, Івасю, гляди, от в лузі видно світло. Певно, знайдемо хатину, а може, і яку щиру людську душу, – потішала Маруся і потягла хлопчину за собою до недалекої маленької хатини, що стояла на краю густого вільхового лугу. У хаті блимало на припічку бліде світло каганця та освічувало невеличку чорну, закоптілу хату з одним віконцем. По хаті крутилася стара, суха чарівниця в якійсь чорній хустці на голові, в довгій мальованці та полатаній сорочці. На печі грівся великий чорний коцур.

– Добрий вечір, паніматко! – сказала Маруся, входячи до хати та ведучи за собою братчика.

– Здорові, голубчики, – облесно відповіла чарівниця та глипнула на Марусю своїми зіркатими очима так страшно, що аж по дівчині мороз пішов. – А де ж ви аж сюди зайшли? Чи блуд, чи мана вас привели?…

– Бог зна, – відповіла Маруся несміло.

– Та вже ж, вам, певно, ніде переночувати?… Добре, добре, голубчики, у мене куточок знайдеться, – і водичка, і пшеничка, і хлібчик, і огник, і… Ану-но, ясочко-ласочко, сідай з братенком-паничиком, – припрошувала стара та присунула ослін. – Зараз вам і вечеренька буде, і м'ягенька постілонька! – лебеділа та наливала на поливану миску якоїсь страви. – Підживляйтесь, голуб'яточка мої, – казала, саджаючи дівчину і хлопця за стіл.

Маруся і Івась не далися довго припрошувати, голод дошкуляв їм добре, тому сьорбали страву та заїдали, що аж за вухами лящало.

– А може, вам водиці студененької? – питалася стара. – Мені ні, – відповіла дівчина.

– Але мені дайте, – сказав хлопчик.

Стара взяла ріжок баранячий, скрипнула дверима і вийшла надвір. Маруся та Івась тим часом роздивлялися по хаті. На печі чорний кіт підвівся на всі чотири ноги, витягнувся, наїжив шерсть і засвітив очима, як двома жарівками.

– Пий, синайку, – казала стара, вернувши знадвору та даючи хлопчині воду з баранячого ріжка.

Івась пив і пив, вода смакувала йому дуже. Однак, напившись, хлопчина почав шкрябатись по чолі, ціла голова свербіла йому, начеб її хто пожалив кропивою.

– Братчику, а що тобі?! – закричала Маруся, глянувши на Івася. – Таж у тебе ріжки баранячі на голові!

Але Івась не міг уже нічого відповісти, чарівниця перемінила бідного хлопчину на біленького баранця.

На другий день дуже раненько стара чарівниця пішла в луг, а Маруся зірвалася з постелі скоренько, вмилася, розбудила братчика-баранця, що лежав під лавою, та зібралась виходити з хати. Але перед самим порогом зайшов дівчині дорогу чорний кіт. Наїжившись та засвітивши очима, кіт скакав до очей, м'явкав, дряпав пазурами та пирскав. Маруся настрашилася, глянула у вікно і лише тепер побачила, що ціла хатка чарівниці стала на курячій лапці і на ній після подуву вітру оберталася. Через вікно видно було густий, чорний вільховий луг, а до вікна дзьобала маленька пташка та била об невеличкі шиби маленькими крильцями. Дівчина легенько підступила до вікна, вийняла чорну хустину, що то ним чарівниця заткнула діру у збитій шибі, а через шибу влетіла пташина до хати.

– Не бійся, Марусю, – озвалася пташина, – я людська душа, мене чарівниця перемінила у пташку. Я не дам вам марно загинути.

– То порятуй нас! – залебеділа Маруся. – Виведи з тої нечистої, страшної хати!

– А киш! А киш! – крикнула пташина на кота, тріпнула крильцями, пурхнула по хаті, а кіт сховався під піч… – Марусю, ось тобі три зернятка! – сказала пташина і з дзьоба випустила три зернятка завбільшки пшеничних. – Бери і сховай їх добре. Коли вийдете з хати, ідіть попри луг геть-геть, лише не оглядайтеся, щоб не пожерла вас чарівниця. Вона буде вас доганяти, але ти не бійся нічого. Як луг скінчиться, ти кинь одне зернятко; як згубите в степу ріку, кинь друге; а як стане над тобою чорна хмара, кинь третє.

Втішена дівчина взяла від пташини три зернятка, загорнула у хустинку, сховала за пазуху і вийшла з хати разом з братчиком-баранчиком.

Маруся йшла довго, а за нею дриптав братчик-баран. Коли луг скінчився, дівчина кинула за себе перше зернятко – і зробився густий, чорний, понурий ліс. Перед дівчиною рівним степом блищала ріка, наче срібна стрічка, звиваючися у різні кривульки та згини між зеленою травою. Дівчина трималася ріки, ішла берегом, відпочивала та спала під розлогими вербами, їла ягоди і так змучилася, що знемагала на силі. Раптом щось страшно зашуміло, ріка повернулась кудись, а Маруся почула за собою страшний голос чарівниці. Одначе дівчина ще завчасу вхопила друге зернятко, кинула за себе, а з нього зробилось широке море.