Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Не хоче Яргордійка їсти киселиці. Вона, князева дочка, не хоче навіть покуштувати князевої страви, вона – краса, гордість і подоба князя Самоволі – не повинується найвищому повелінню. Прикликав князь Самоволя аж з чорної гори, аж з-за десятої води найстарішого та й мудрішого чарівника Кочергу до свого золотого престолу і каже йому:

– Ми з нашими могучими боярами і хоробрими воєводами казали тебе в наші золотоверхі палати закликати і о совіт просити: що нам робити, щоби наша найгарніша зі всіх дів, княгиня Яргордійка, полюбила нашу страву киселицю?

Славний чарівник Кочерга був дійсно мудрим і хитрим чоловіком. Він довго вдивлявся своїми чарівними очима в княгиню Яргордійку, довго розважав своїм умом-розумом і навпослід повідає:

– Помастімо киселицю перевареною олією, і все буде добре.

Гарна княгиня Яргордійка показалася ще мудрішою, ще хитрішою від самого чарівника Кочерги: вимачала масні очка, що плавали поверх киселиці сухим ощипком, а княжою стравою погордила, навіть не покуштувала.

З десять макухів олії поварили і з цибулею пересмажили, та все те на ніщо здалося.

Розгнівався князь Самоволя, що чарівник виставив його княжу повагу на позорище світу. Він у своїй ярості забув на свою княжу достойність і кинув цілу жменю скалубиння з горіхів чарівникові Кочерзі межи очі. Він, бачите, сидів тоді на своїм золотім престолі і розгризав дуже тверді лісові горіхи.

Заплатив віщун-чарівник Кочерга князеві повною міркою за таку образу. Він також в своїй чарівничій державі був собі князем-владикою поміж чарівниками, тож переобразив гарну княгиню Яргордійку на довгохвосте мишенятко, а сам забрався та й утік з княжої палати.

Яргордійка, як тільки стала мишкою, так відразу полізла в кут до княжого дяка, витягла з його калитки якийсь кусничок шкірки зі солонини і почала з нею бігати на посміх усьому княжому дворові, по всіх кутах, та шукати мишачу дірку. І знайшла під самими сходинами золотого престолу малесеньку дірочку і в тій дірочці сховалася, пропала.

Самоволя-князь так дуже зажурився, що розсипав всі горіхи на підлогу, і не дивниця, що розсипав; його однісінька наслідниця могучої держави, краса всіх дворів княжих, ходяча мудрість, достеменна подоба старого Самоволі, сталася пакостливою довгохвостою мишею і сама полізла десь по норах глядати за мишачим товариством.

Повелів князь шукати чарівника по всіх усюдах: велів оголосити по всій державі, що дасть Кочерзі золоті гори, наділить його княжими та богатирськими почестями, щоби тільки повернув та відчарував його гарну донечку. Та й тим, що мали Кочергу придибати, також приобіцяв великі дари. Тож ратні аж позасапувалися, так дуже швидко бігали; де хто приповів, що бачив щось подібного до Кочерги, так зараз всі в ту сторону стрімголов бігли. І все дурнісінько бігли.

Кочерга, горда людина, ні другим не давав себе до князя припровадити, ні сам не показався, пропав безвісти.

Сумує, горює, суятить князь Самоволя і вдень-вночі: не їсть, не п'є, лише постійно думає про свою зачаровану доню. Постійно зазирає в ту дірочку під східницями золотого престолу і щось розважає. Дивні гадки рояться в його голові, дуже дивні; не раз збирає його охота розвалити тоті ступені-східці, щоб заглянути глибше на спід, що там миші поробляють, як його донечка проживає, та боїться, щоби золотий престіл не завалився.

«Де вона тепер перебуває? – роздумує князь. – Вона, бідненька, тепер мишею, більше нічим, лише звичайною докучливою мишею; коти, пси, пастки, словом, смерть всюди грозить їй; хто-небудь придибле хоча б у мізерних висівках і задушить, роздавить ногою найгарнішу князеву дочку, просту пакостливу миш. Навіть і добросердний дяк обезвічить княгиню-мишку, коли знайде її поміж своїми карбованими грамотами. Що робити? Що гадати? Треба лихові якось зарадити».

Щоби остерегти свою донечку від такої поганої мишачої смерті, повелів князь Самоволя видати закон і оповістити його по всій державі, що заказано миші умертвляти, якої би вони не були породи: чи хатні, чи польові, чи лісові, чи водяні, словом, всяка довгохвоста сіра, руда, біла або інша миша всюди може вільно собі гуляти; а хто наважиться одну хоч би пальцем мізинним зачепити, того зараз ратні мають ув'язнити і в диби закувати.

Аж тепер князь трішки утихомирився: гадав собі, що його донечці Яргордійці уже не грозить небезпека, коли новий закон прийняли усі без ремствування і кожен міщанин шанував миші і в дружбі з ними їв з одної дерев'яної миски.